Панда

Лампочки на стелі не вимикали навіть уночі. Магазин завжди в цей час наповнювало тьмяне світло. Спати це вже не заважало.
Життя починалося вранці. Першими з’являлися хлопці та дівчата в уніформі. Вони завжди підходили тільки до своїх. Їх усі з нетерпінням чекали. Від них залежало, як ми виглядатимемо в очікуванні людей. Кого з нас оберуть.
Коли вони брали нас у руки, ці люди все ще пахли своїми подушками і трохи метро. Від деяких іноді відчувався запах вечірок. Вранці в нас з’являлися новенькі. Когось із нас, навпаки, кудись забирали.
Тих, хто був поменше, завжди садовили попереду. Шансів бути поміченими в них було більше. Мені пощастило, я була невеликою, тому мене майже не затуляли.
Гірше було, коли вдень хтось із людей клав на тебе щось величезне. Часто могли витягнути, а потім запхнути назад як вийде. Тоді можна було цілий день пролежати непоміченою.
Я потрапила сюди десь місяць тому. Тут було добре. До цього я довго була в темряві. Нас було багато. Було тісно і нудно. Велика залізна коробка весь час гойдалася, від чого постійно хотілося спати.
Потім з’явилося світло, а за ним і перші люди. Ніхто з них на нас не звертав уваги. Нас часто рахували, перекладали з місця на місце. І більше нічого. Я вже почала думати, що зовсім не зможу знайти свою людину.
Все змінилося, коли з’явилася вона. Ця жінка не була схожа на тих людей, що були раніше. Розглядала мене, тримала в руках. Навіть почала гладити і м’яти, ніби щось хотіла з мене зліпити.
Моя Людина! Ось як це трапляється. Незрозуміло — за весь час вона поки жодного разу зі мною не заговорила. Не захотіла дати мені ім’я. Може, тому що в неї нас так багато. Навіщо людині стільки іграшок?
У великій кімнаті, де я лежала, високо під стелею були вікна. У них не було видно нічого, крім світла. Зате залітали пташки, і ще було зрозуміло, день чи ніч.
Так минуло цілих три дні. У якийсь момент я почала переживати. Думала, що я не сподобалась. Як вона могла це зрозуміти? Ми зовсім не грались і були разом так мало часу.
Жінка з’явилася. Коли вона взяла мене знову, я готова була їй все пробачити. Потім я почала крутитися. У якийсь момент я взагалі опинилась догори головою. 
Мені подобалась ця гра. Пролунав писк — у руці жінки був якийсь прилад. Напевно, це гра в лікаря. Я готова. Схоже, у мене застуда. Навіть постараюся зробити сумнішу мордочку.
З цим виразом мені довелося провести всю ніч. Одразу після звуку вона поклала мене в коробку, де були інші іграшки. Знову зникло світло. Коли картон відкрився, нас почала розсаджувати по полицях уже зовсім інша людина. Більше я свою жінку не бачила.
Це був величезний магазин. Я такого ще ніколи не бачила. Тут було багато різних запахів. Шампунь, гума, якісь овочі. Ще тут пахло людьми, у них різні запахи. Спочатку від усього цього лоскотало в носі.
Удень усе навколо наповнювалося запахами їжі. Не тієї, що була десь на полицях поряд. Якоюсь особливою. Потім від людей я дізналася, що це називалося випічкою. Так вони про це говорили.
Я навіть зрозуміла, як називається найсмачніший із цих запахів — багет із сирною скоринкою. Їх їли деякі прямо тут, розглядаючи нас.
До цього я бачила тільки великих людей. У торговому залі почали з’являтися інші, зовсім невеликого розміру. Маленькі люди були зовсім не такими. Вони носили яскравий одяг, багато шуміли, сміялися. І найголовніше — вони з нами завжди розмовляли.
Вони взагалі говорили з усім. Навіть із коробками і рекламними папірцями. На відміну від великих людей, які тільки іноді відривалися від своїх прямокутників у руках.
Маленькі люди мені дуже подобались. Якщо в мене колись буде своя людина, я хотіла б, щоб вона була саме такою. Великі називали їх дітьми. Слухаючи людей, я багато про них дізнавалась. Вони всі називалися по-різному. Але в багатьох були однакові імена.
У магазині було не нудно. Щодня приходило багато дітей. Вони з нами навіть гралися і хотіли купити всіх одразу. Великі, які «дорослі», просто довго дивилися. А потім ішли.
Так минав день за днем. Двічі я навіть думала, що мені вже нарешті пощастило.
Того разу я була ближче до початку ряду, тому бачила, як вони пройшли повз. Хлопець повернувся майже одразу і, швидко глянувши на полицю, взяв мене. Разом ми наздогнали дівчину.
— Привіт! Може, годі вже дутися? — сказав він за мене мультяшним голосом.
— Дуже смішно! — сказала та.
Я залишалась у його руках, поки вони ходили рядами. Впіймавши момент, хлопець непомітно поклав мене в кошик. Так ми опинилися біля каси.
Я була зверху, і мене одразу помітили. Дівчина виклала мене на щось неприємне й холодне. Там я і залишилась, поки інша людина не віднесла мене назад на місце.
Другий раз був просто чудовим. Мене взяв маленький хлопчик. Він просив Маму купити мене, на що вона сказала:
— Поклади назад.
Він не відпускав мене з рук, і так ми вийшли з ними з нашого ряду. Жінка більше нічого не говорила. Здавалося, їй узагалі не було до нас діла. Ми довго бродили по торговому залу. Уперше я змогла зрозуміти, який він великий.
Хлопчисько підстрибував мною по великих упаковках пляшок із водою. Посадив на несправжнє дерево. Навіть встиг кілька разів спустити мене, як із гірки, на перекошеній полиці.
У якийсь момент жінка взяла мене в нього з рук і посадила в візок. Я навіть не вірила в таку удачу. Поступово ми наближались до кас. Я почула їх за вже знайомими звуками.
Мій хлопчик ішов попереду, допомагаючи Мамі нести пакет зі своїми смаколиками. Це сталося несподівано. Жінка взяла мене за спину і виклала прямо на ходу на полицю з чаєм. Каси були зовсім поряд. Я навіть чула, як він, хникаючи, питав, де його ведмедик.
— Напевно, десь загубили або втік, — сказала Мама. — Завтра купимо іншого.
Не знаю, від чого тоді було більше образливо. Від того, що мене кинули. Чи дізнатися, що великі люди можуть обманювати маленьких. Якийсь час не хотілося бачити їх зовсім.
До закриття торгового центру залишалося зовсім мало часу. Усіх нас за цілий день добряче потермошили. Тому ніхто навіть не старався виглядати гарно.
За весь час, що я тут була, у таку пізню годину сюди вже ніхто не заглядав. Увечері візки скрипіли тільки біля їжі. У них чомусь завжди тріщить хоч одне колесо.
Звук почувся десь поруч. У сусідньому ряду з товарами для малюків хтось був. Візок то кульгав, то знову зупинявся.
Я навіть трохи злякалась, коли несподівано з’явився силует людини. На початку ряду стояв чоловік. Напевно, пройде повз — вони всі в цей час поспішають. Я вирішила за ним простежити.
Залишивши свої покупки на попередньому місці, чоловік пішов до нас. Напевно, щось забув. Іноді люди проходили крізь наш ряд за чимось своїм.
Зупинився. Дивиться. Нікого не чіпає, значить, просто так. Я так невдало сиділа, що була впевнена — навіть щоб просто подивитись, знайдеться хтось кращий.
Наступної миті в очі вдарило яскраве світло. Мене дістали з полиці й винесли під лампи. У нього були великі теплі долоні.
Чоловік тримав мене якось по-особливому, так, як робили це діти. А потім несподівано понюхав. Дивний. Ще жодного разу мій запах не був нікому цікавий. Я теж встигла вловити, як пахне його куртка.
Велика долоня не стала повертати мене на місце. Ми вийшли з нашого ряду і пішли далі разом із кульгавим візком.
Увечері метушні було мало, і каси було чути здалеку. Погані спогади — від цих звуків мені чомусь стало трохи сумно. Чиїсь чужі руки. Перекид, і пролунав знайомий писк. Я опинилась за касою. Так далеко я тут ще ніколи не була.
На вулиці було темно й холодно. Але не мені. Поряд у пакеті лежали ті самі теплі сирні булочки. Цей запах уперше був так близько, і тепер здавався ще кращим. Він теж їх любить!
У машині було багато пакетів. Напевно, це велика родина, де підростає купа дітей. Ой… Коли їх багато, веселощі можуть піти не так. Одного разу дві дівчинки мало не відірвали мені вухо.
Ми їхали не дуже довго. Чоловік жив увесь цей час десь зовсім поряд. Було дуже радісно і трохи страшно. Я їхала назустріч своїй людині. Дорослі купували нас своїм дітям.
Мені довелось почекати, поки черга дійде до мене і булочок. З кожною сходинкою серце стукало все голосніше. Поки нічого не було видно. Я зрозуміла, що ми вже прийшли, за теплом та іншими звуками.
У нього все добре пахне. Дім, машина, він сам… Ось навіщо він мене нюхав. Боявся, як би я нічого не зіпсувала.
Усі пакети опинились на кухні. Це було першим, що я побачила. Яскраві меблі — сині шухляди з теплим деревом. На полицях багато красивих коробочок і всяких скляночок з горщиками. Маленькі картини, незвичайний годинник, усілякі кухонні штучки.
Поряд була кімната. Гарна пухнаста ялинка в кутку блимала гірляндами. Дуже затишний дім. Ці люди його точно любили.
На кухні була жінка. Вона допомагала дістати з пакетів знайомі за касою продукти. Схоже, більше в домі нікого не було. Я навіть подумки схрестила пальці на лапах. Аби тільки моя здогадка виявилася правдою, і десь у кімнатах ховались діти.
Я знала, що іноді так буває. Домашні тварини, красиві рослини, розумні коробки… Чого тільки не купують люди, коли втомлюються одне від одного. Невже вони не знають, що їм просто потрібні діти?
Іграшка цікава дорослим тільки спочатку. А потім ти просто сидиш на полиці або, ще гірше, лежиш десь у темній коробці. Іноді можуть навіть комусь віддати або й зовсім викинути. У нас у магазині була одна така — її повернули назад прямо з дому.
Коти. У них їх аж два. Вони підходили до мене, коли я ще сиділа в пакеті. Один чорний мокрий ніс навіть встиг мене обнюхати. Шерсть на його круглих щоках пахла чимось знайомим.
Ніде немає іграшок. Ці люди… Вони самі?
Пакети були розібрані. Жінка перекладала щось у холодильнику, чоловік залишався в кімнаті. Клацнула дверна ручка ванної, і я почула новий голос.
— Привіт, Тат! Як справи?
— Привіт, синулю! Добре. У ванній грівся?
— Ага. Тат, сік купив?
— Так, мультивітамінний і персиковий. На кухні.
— Мам, налий соку, будь ласка! — сказав голос трохи голосніше.
У них є дитина, він називає їх Мама і Тато. Такі самі імена, як і в людей із дітьми в торговому центрі.
Я сиділа на підвіконні й уже встигла уявити всіх хлопчиків, що траплялись мені в торговому залі. Який він? Мій. На кого з них він міг бути схожий?
Хлопчик виявився схожим на свого Тата. Він зайшов у синьому пухнастому халаті, від якого, як від грілки, ішло тепло. Стрижка трохи прикривала вуха, на обличчі — кумедні пухкі щоки.
На кухні одразу стало тепліше. Взявши чашку і присівши на стілець, він нарешті помітив мене.
— О, класна! Алісці?
Він покрутив мене в руці й посадив назад.
— Так, — сказала Мама.
Долоні як у Тата. Що значить — Алісці?
Він допив свій сік і вийшов.
— Дань, чашку в мийку постав.
— Ма, вибач. Зараз.
Його звуть Даня. Він забіг на кухню, щоб переставити чашку. На його шиї висіли великі навушники.
— Мам, Тат, я в комп’ютері…
На моєму хутрі ще залишалось його тепло. Я знову сиділа, дивлячись у вікно. З вулиці навколо рами блимали гірлянди. Було чути, як у сусідній кімнаті Даня з кимось говорив і іноді голосно сміявся. Ми потоваришуємо. Напевно, я сьогодні просто не вчасно.
За цими думками я не помітила, як з’явився якийсь новий звук. Звернула на нього увагу тільки після того, як Мама швидко вийшла повз мене з кухні. Що це?
Потім прийшов Тато. Він узяв мене, і разом ми пройшли крізь кімнату з ялинкою до наступної, найдальшої.
Вона відрізнялась від решти дому. Тут були іграшки, їх було багато. Навіть запах якийсь особливий. Не такий, як усюди. За вікнами теж блимали гірлянди.
У кімнаті була Мама, на руках у якої лежала дуже маленька людина.
Я ще ніколи таких не бачила. У неї був незвичайний одяг. Вона була вдома в шапці. На руках були сховані пальчики, від чого вони здавались схожими на мої лапи. Яскраві губки-ґудзики. Темні очі, як у Мами й Тата. Такі самі і в Дані… і щоки, як у нього.
Тато простягнув мене Мамі. Це було, напевно, не зовсім вчасно. Але йому за всім його виглядом так цього хотілося. Їй нічого не залишалось, як узяти мене в руку.
— Доцю, дивись, що тобі Тато купив, — сказала вона, усміхаючись дитячим голосом.
Доця. Дівчинка. Зовсім маленька. Аліска. Ось я для кого!
Відтоді я була в тій дальній кімнаті поруч із нею весь час. Іноді Алісі показували мене і навіть залишали спати поряд. Вона багато спала. Такі маленькі люди сплять часто.
Мені не було нудно. У кімнаті постійно щось відбувалось. Такі маленькі люди вимагають до себе багато уваги.
А ще нудьгувати не давав балакучий хом’ячок. Хома, як його називали. Якщо його забували вимкнути, він повторював усе, що міг почути: від голосів людей до шуму автобуса, що проїжджав на вулиці. Це було дуже смішно.
Мене ще ніяк не назвали. Тато з Мамою називали мене просто панда. Ім’я вигадає для мене Аліса.
Якось ще в магазині я знайшла в себе бирку «3+». Чула, як одна покупниця сказала, що це вік. А вік — це ніби той час, який людина вже живе на цій планеті.
Цікаво, скільки Аліса вже тут… Скільки їй «плюс» зараз? Я буду чекати. Зате вона в мене є.
Найкраща людина. Моя.