Аліса

Це було не просто незвично. Ніяковість, збентеження, фізична незручність…
Києво-Печерська лавра, прохолода і напівтемрява Ближніх печер. Впіймати момент, коли немає екскурсій чи самотніх відвідувачів, що йдуть один за одним, було майже неможливо.
Навіть невелика зупинка через закритий простір одразу викликала «затор». На щастя, більшість людей, що прийшли туди, все розуміли і ставилися з витримкою.
Вони дочекалися своєї черги і торкнулися колінами прохолодної підлоги. Перед ними в тупичку одного з розгалужень печер були мощі Іоанна младенця, дитини зі складною долею. Його батько відмовився принести його в жертву, за що життям поплатилися обидва.
Так свідчили літописи. Сучасна правда була такою — майбутні батьки, що просили в Іоаннчика, отримували його благословення. Пройшовши крізь відміряні їм на той момент випробування, через десять років після народження сина, вони щиро всім серцем хотіли ще одну дитину.
Спільний син став такою відрадою, що гріх було не дати цієї любові й турботи ще одній маленькій людині. Дуже хотілося донечку. Дружина не раз ділилася думками про те, якою ця дівчинка буде. Які сукні й зачіски носитиме.
У дружини був син від першого шлюбу. Іллі, коли вони вперше познайомилися разом, було шість років. У них обох із майбутньою дружиною на той момент були свої сім’ї. У кожного, як у багатьох, вони ледве трималися купи.
Якийсь період часу вони зустрічалися на рідкісних побаченнях разом. Це був ковток повітря для двох. Треба було перевірити, наскільки новий чоловік зможе взаємодіяти із сином. Жінки відчувають ці моменти.
Знайомство було організовано ніби випадково — в зоопарку. Того дня тест був пройдений. Їхнє обопільне закохання на той момент настільки набрало обертів, що навряд чи їх щось насправді зупинило б.
Вони почали свої стосунки навесні, і вже в грудні того ж року, розірвавши попередні шлюби, стояли на порозі свого. Ілля з мамою переїхали до нього в Київ ще восени.
Чоловік у першому шлюбі виявився нормальною людиною, хоч і не без болю прийняв усе, що сталося. Пізніше Ілля разом із Данею могли спокійно віддаватися йому на вихідні.
Через роки, після зміни двох шкіл через поведінку, Ілля у дев’ятирічному віці був переданий на постійне проживання до тата. Він приїжджав погостювати, але жити відтоді залишався в батька.
Віддати із сім’ї дитину, що намагається привернути до себе увагу чи якось захиститися від ситуації, було не наймудрішим рішенням.
Тоді це влаштувало всі сторони. Нова сім’я залишилася без тіні минулого, у колишнього чоловіка знову з’явилася рідна душа поруч, а у «важкої дитини» стало значно більше свободи.
Ілля не відчував на собі жодних зайвих докорів, був так само оточений турботою й увагою, але все це нове життя, що спонтанно почалося не входило тоді, на відміну від мами, у його плани.
Треба було додати у ванну трохи гарячої води. Думки знову повернулися до Лаври. Він згадав, як торкнувся тоді скла, що закриває раку. Навіть той трепет і якісь слова, що тоді лунали в голові, виявилися знайомі.
Їх із дружиною не можна було назвати правильними віруючими. Він взагалі завжди дотримувався принципу — віра всередині, без посередників. Дружина теж ставилася до цього без зайвого фанатизму.
— Не дай Боже вляпатися в якусь секту, — казала вона. — Це гірше за будь-яку наркозалежність.
Більш зрілий вік, гормони вже на другому місці. Стадії самоствердження і прийняття одне одного позаду. Хотілося чистоти у стосунках. Такої, що на десятому році свого шлюбу вони вирішили повінчатися.
Це був досить копіткий процес. Якийсь час протягом тижнів Лавра стала місцем їхнього паломництва. Усе, як того передбачають канони. Зовсім не так, як на п’ятнадцять хвилин заїхати з весільною процесією в день розпису.
Були і довгі служби, і внутрішнє очищення, навіть сповідь під облаченням якогось служителя. У призначений день вони з усім необхідним стояли біля високих дерев’яних дверей лаврської церкви.
Так само просто, без гостей, мішури й непотрібного пафосу. Були на місці трохи раніше призначеного часу. Судячи зі звуків, що долинали, і кількості автомобілів поряд — усередині проходив обряд.
Настав їхній час вінчання, а потім і ще пів години до нього… Двері зі стертою фарбою так само були замкнені. Святість для них цього дня виключала будь-який натяк на подив. Іде служба, так треба.
Минула майже година, коли люди, що були всередині на чолі з нареченим і нареченою, почали виходити на вулицю. Весь їхній вигляд говорив про те, що в них ще пам’ятники, голуби й ресторан. Світ міг почекати.
Це було як прийти кудись у гості, а там усе чуже і не для вас. З самого початку все було не так. Завідувач заходу почав поспіхом видавати малозрозумілі промови, хор раз по раз луною підтверджував сказане. Якась поспішна хода по колу. Готово.
Усе те, до чого вони так віддано йшли напередодні, здійснилося за лічені хвилини. Було очевидно, що їхній час був освоєний більш шанованими людьми. Зараз це дійство просто вписували в графік.
Більш епічний і «віроствердний» фінал було навіть важко уявити. За їхню відданість і оплату, згідно зі встановленим прейскурантом, помічник завідувача видав картонку-свідоцтво зі словами:
— Ми вас вітаємо, впишіть сюди потім свої імена. Ось.
Всю дорогу додому в машині була тиша. У дружини на руках якось неприродно лежали куплені за списком хустинки, рушники, свічки. Усе це вже не мало жодного значення. Порожнеча.
Теща приїхала того дня, щоб побути з Данею і ввечері відзначити подію.
— Як ви, рідненькі? Я вас вітаю! Як усе пройшло?
Їхній вигляд говорив сам за себе — пройшло, і пройшло.
Попри весь попередній досвід із вінчанням, вони і того разу в печерах усе ще хотіли долучити до задуманого частинку Божого світла. Самі по собі, без послуг працівників пам’ятки архітектури. Піднявшись біля Іоаннчика, вони пішли за людьми до виходу.
Увечері після телефонної розмови з дівчатками було незвично засинати одному. Порожня кімната. Було чути, що Данька у своїй теж ще не спить. Особливо порожньо було в ліжку.
Дні між 29 і 31 грудня пролетіли швидко. Вранці й увечері — пологовий, удень — робота. У клубах уже було передсвяткове затишшя. Клієнти здебільшого роз’їхалися на канікули ще до католицького Різдва.
З самого дитинства його вабили силачі у фільмах і книгах. У п’ятнадцять років спортивний ген дав про себе знати. У випускних класах школи ботанік, що боявся турніка, перетворився на того, кого фізрук викликав першим зі словами: «Покажи, як треба».
У домі батьків почало з’являтися залізо. Першою на накопичені гроші була куплена штанга «Юність». Після поїздки з нею в трамваї решта інвентарю у вигляді гантелей і еспандерів була просто прогулянкою.
Через півроку занять він потрапив з однокласниками в справжню тренажерну залу. Храм заліза. Саме в ньому він упіймав себе на думці: «Поки я чую цей брязкіт — я живу!». Залізний спорт став його хобі й професією.
На момент народження сина його управлінська кар’єра тільки починалася. Зараз під його керівництвом було два відомі в місті фітнес-клуби.
«Краще погане тренування, ніж добрий прогул» — це правило було актуальне з першого турніка. Того дня він ішов із роздягальні до кабінету. В очах персоналу було щось змовницьке — вони зібралися в холі, щоб привітати з народженням доньки.
Клуби були ще одним домом. Перші роки становлення вони вимагали віддачі й часу більше, ніж рідні. Колеги й дехто з клієнтів давно стали частиною життя. Він зумів оточити себе такою потрібною ще з дитинства сім’єю, хоч би де він був.
Весь ранок 31 грудня минув у тривожному очікуванні. Фінальний у поточному році обхід і виписка породіль очікувалися опівдні. Від цього залежало, чи буде ця новорічна ніч проведена разом.
Удома вже чекали святкової готовки продукти, стояла наряджена ще з дружиною-пузликом ялинка. Штучне дерево в домі котів, на щастя, зовсім не цікавило.
Після дванадцятої настала тиша, яку невдовзі перервав рингтон.
— Йіі-ххуууу! Нас виписали! — лунав радісний голос дружини. — Бери все, що я тобі писала, і за годину можете приїжджати за нами.
— Ураааа! Будемо з Данькою виїжджати, наберу.
Вони піднялися з сином на четвертий поверх. Доця спала. Дітки вперше були поруч. Даня розглядав цю маленьку людину. Спостерігав, як мама бере сестру на руки, наче контролюючи, щоб усе було добре. Старший брат і батько двох дітей — двоє чоловіків, що відчувають трепет.
Стандартний обряд вручення, який не змінювався десятиліттями, відбувся у якомусь спеціальному урочистому коридорі першого поверху.
Від будь-якого іншого коридору будівлі його відрізняли тільки специфічні настінні малюнки. Саме вони мали створювати цю святкову атмосферу.
Медсестри вручили йому, що щойно спустився разом із дружиною і дітьми, доньку. Хотілося якнайшвидше покинути ці стіни з їхніми чудернацькими правилами і вирушити до рідного дому.
Дивовижна дівчинка. Малечу зовсім не цікавила вся ця логістика і зміна місця проживання. Вперше потрапивши додому, вона так само, як і годину тому в пологовому, солодко спала.
З мамою вони за ці три дні вже встигли звикнути одна до одної. Для домашніх крихітка поки була новинкою. Тут-таки почали з’являтися то тут, то там різні предмети її присутності.
Одні коти поводилися так, наче нічого й не сталося. «Приїхали, ну і лапоньки. Їжу забирати нова людина не буде? Тоді ласкаво просимо в сім’ю». — Мабуть, так тоді звучали думки цих двох, що обнюхували пакети з пологового.
Вони ввечері сиділи на кухні, коли пролунав дзвінок його телефону. Звук! Донечка, що спить! Він швидко відповів і одразу змінив режим на вібро. Відтепер — тільки беззвучний. У домі нові правила. Віброрежим залишився на телефоні з того дня на довгі роки.
Кожен дім пахне по-своєму. Запахи оздоблювальних матеріалів, речей і меблів, мешканців з їхніми звичками. У їхньому домі це ще завжди були й якісь пахощі.
З першого дня до звичних ноток дому додалися чарівні запахи молока й підгузків. Запах дитинства, що дарує цьому простору особливий затишок і повноту.
Це стосувалося й звуків. Клацання й гудіння якихось приладів для догляду й годування, іграшки. У домі з’явилося нове життя.
Маленький дружочок. З перших годин появи в домі донька жодним чином не привертала до себе зайвої уваги. Не створювала нічого такого, що хоч якось міняло б звичний хід подій.
Дружина відволікалася на годування й догляд, а в іншому все було, як раніше. Поки доця солодко спала, вони встигли підготувати все до Нового року. З урахуванням мами, що годує груддю, були внесені деякі правки у звичний перелік новорічних страв.
У меню з’явилися салати та інше у версії «лайт». Навіть якби на святковому столі того вечора була просто манна каша, усі напевно були б щасливі. Головне — вони були цієї новорічної ночі разом. У новому, повному складі.
Зустріч Нового року була, звісно, більше номінальною. Розібравши подарунки, посиділи трохи за столом опівночі. Потім довелося дотримуватися режиму.
Чоловіки залишилися хто біля телевізора, хто за комп’ютером. А дівчатка усамітнилися у своєму царстві пелюшок і дитячих мелодій. Незабаром до них приєднався й тато.
Завдяки святам вдалося побути поруч трохи більше, ніж зазвичай. Часу разом — його завжди не вистачало. Одного разу, ще до другої вагітності дружини, він прийняв для себе дуже важливе рішення.
Перший час запуску роботи фітнес-клубів вимагав присвячення себе всім процесам 24/7 без вихідних. Відпусток і застуд теж не бувало.
Розробка концепції, вивід на ринок, підбір і навчання персоналу… Та й багато чого іншого було теж на ньому. Боявся на когось перекладати. У ті роки вивести заклад у десятку найпопулярніших і впізнаваних фітнес-клубів столиці можна було тільки на своїй інтуїції та готовності до ризику.
Успішні бізнесмени, політики й зірки стали з часом постійними клієнтами і частиною великої спортивної сім’ї.
Настав час повернутися до загальноприйнятого офісного графіка. Частина обов’язків була делегована персоналу, можна було згадати, для чого потрібні суботи й неділі.
Він почав проводити вихідні вдома. Посада продавця-консультанта дружини передбачала змінний графік. Часом випадали зміни до досить пізнього часу.
Їхні спільні вихідні збігалися приблизно дванадцять разів на рік. По одному разу на місяць. Увесь інший час хтось поспішав на роботу, щоб увечері знову зустрітися. Не той режим, що зберігає людей як спільне ціле.
Часто, коли це було можливо, він забирав дружину машиною з роботи. Той вечір був особливим. Він заїхав по дорозі в торговий центр, де вони любили разом заходити в різні жіночі магазини.
Долаючи певний сором, купив їй у них новий домашній одяг, капці, білизну і просто якісь милі штучки, повз які не пройти в такому настрої. Дівчата-продавчині не без заздрощів допомагали закоханому чоловікові зробити своїй жінці приємне.
Приїхавши до дружини на роботу, він зайшов по неї, і попрощатися з цим місцем. Уже в машині сказав:
— Знаєш, рано чи пізно в нас з’явиться друга дитина. Я хотів би, щоб ти займалася тільки дітьми й домом. Чи можна, щоб цей день був твоїм останнім робочим? Це тобі, — сказав він, простягаючи паперові пакети із заднього сидіння. Пропозиція була прийнята.
Після пологового свята пролетіли особливо швидко. Будні, якими б приводами вони не переривалися, завжди повертаються. Життя починало набирати свої звичні оберти.
Він знову проводив більшу частину часу на роботі. Дуже приємною частиною якого стали повідомлення дружини про те, що відбувається вдома. У телефоні почали накопичуватися фото, які викликали усмішку. Кожна така звісточка кликала якнайшвидше мчати ввечері до сім’ї.
По дорозі розташовувався великий гіпермаркет. У звичному маршруті в торговому залі тепер додалися дитячі ряди. Підгузки, маленький одяг, засоби по догляду…
Поряд з усім цим були іграшки. Данькові інтереси давно звелися до віртуальних розваг. Нова гра для ПК, навушники, контролери.
Іграшки для малюків… Було так приємно повернутися до цих тактильних відчуттів. Щоразу до візка «випадково» відправлялися якісь брязкальця, фігурки та інші яскраві штуки.
У домі здавалося вже було все, що торохтить, шелестить і виблискує. Не було поки тільки одного — м’яких іграшок. Того вечора він затримався біля цих полиць.
Стільки всього цікавого з’явилося, поки він і думати забув про товари такого роду. Герої мультфільмів, якісь фантастичні істоти, навіть м’які телефони й овочі.
Тепліше в душі відгукувалися прості, як у дитинстві, звірята. Леви, білки, кішки… Ведмеді… Погляд затримався на панді. Вона одна вирізнялася з цієї компанії. Контрастний нарядний костюм, маска на милій мордочці.
Долоні стиснули м’який плюш. Він навіть крадькома її понюхав. Хотілося згадати, як вони пахнуть — ведмеді з дитинства. На диво чимось знайомим, дуже схожим на шерсть їхніх домашніх котів. Чи це коти пахнуть пандами?
Відпускати з рук її вже не хотілося. Він якийсь час ішов із нею в руці, штовхаючи візок. Може, для немовлят це ще й рано? Але не залишати ж її тепер тут.
В один із його приїздів у пологовий вони торкнулися теми імені. Воно обговорювалося й удома. Гарне, він був не проти. Данине теж колись було запропоноване дружиною. Рішення було закріплене поцілунком.
Після виписки з’явилося Свідоцтво про народження. В одному з рядків були вписані п’ять дуже важливих літер.
Аліса.