Доця

«Він дуже хороший тато. Таким чоловікам хочеться народжувати дітей».

Слова дружини прийшли в голову самі собою. Фраза пролунала нещодавно на одних із сімейних посиденьок із друзями. Натиснувши на кнопку зливу, він устиг нанести мило на долоні. Телефон видав звук повідомлення. Ранок був дуже хвилюючим. Тому все, що було пов’язане з телефоном, було особливо важливим.
Він чекав хоч якоїсь інформації. Як усе пройшло? Чи вже пройшло? Чи все гаразд? Кругообіг думок. Очікування. Здавалося, весь простір був заповнений цим очікуванням.
За вікном кудись звично йшли перехожі, сусідські діти веселилися з собакою. У телевізорі на фоні тихо грав MTV, як учора і тиждень тому. Данька ще спав. Канікули, поспішати було нікуди.
Життя тривало. Домашні кішка з котом лежали кожен на своєму місці, наче нічого й не сталося. Хто там казав, що вони все відчувають?
Здавалося, у вухах віддавався кожен удар серця. Та й стрілки кухонного годинника були того ранку особливо гучними.
Він швидко витер об рушник руки, торкнувся екрана і побачив прев’ю:
«У нас доця!)».
Були в тексті і традиційні для такого роду повідомлень дані ваги й зросту, але яке це тоді мало значення.
Доця. З ними все гаразд.
Близько пів на дванадцяту ранку. Середа, 28 грудня 2011 року. Забути такий день неможливо, хотілося запам’ятати й час. Він присів на край ванни і заплакав.
Такі рідкісні в житті кожного особливі сльози. Вони не схожі ні з чим іншим. Унікальна особливість душі чи захисна функція організму. У такі моменти, як і при стресі, тіло намагається вберегтися від надмірного сплеску гормонів і емоцій.
Сльози щастя…
За ті хвилини, що він був у ванній кімнаті, дім наповнився світлом. На стінах заграли сонячні відблиски. Він не стримався, щоб не розбудити сина.
— Синулю, мій рідний, доброго ранку! Вітаю тебе із сестричкою! У нас народилася дівчинка.
— І тебе, тату, вітаю, — сказав, обіймаючи подушку, Даня.
Переповнений емоціями, він написав і відправив повідомлення всім рідним: «Сьогодні на Землі стало на одну хорошу людину більше. У мене народилася донька!».
Якщо родичі були якось до такої новини готові, то для декого з друзів і співробітників це стало повною несподіванкою. Він мовчав про те, що дружина вагітна, до останнього.
У перервах між прийманням вітань він намагався додзвонитися до мами своєї донечки. Вона поки не відповідала.
Напередодні ввечері вони з дружиною наче вже встигли заснути, як раптом він прокинувся від якогось руху поруч. Дружина сиділа, обпершись об спинку ліжка.
— Ти чого не спиш? Усе гаразд?
— Схоже, ми будемо скоро народжувати…
Це була її третя вагітність. Приводу сумніватися в жіночій інтуїції не було. Вигляд дружини випромінював спокій. Можливо, якийсь мандраж і був присутній, але явно не той, що при пологах у багатьох. Вона взагалі була не з кволих жінок.
Він провів якийсь час поруч і не помітив, як провалився в сон. Прокинувшись знову, застав дружину в тому ж положенні.
— Як ти, спала? Перейми?
— Поки не дуже. Так, передумови. Побачимо до ранку. Якщо що, вранці поїдемо в пологовий.
Ранок був того дня досить раннім. Сон уже не йшов обом. Було ще темно, коли вони піднялися з ліжка і вийшли з кімнати. Поки дружина після душу займалася збиранням «тривожних пакетів», він одягнувся і заварив їм кави.
Якби не знати тих нічних подій, збоку могло здатися, що ранок був цілком звичайним. Двоє за столом пили каву з сочниками. Вірніше, троє… Одному з них уже дуже кортіло побачити цей світ.
Вони вийшли до машини, коли вже почало розвиднятися. Похмурий ранок чергової київської зими, без снігу. Районний пологовий будинок був за два квартали від дому. Без супроводу медпрацівників, метушні й проблискових маячків. Просто, як ще вчора разом по покупки, вони дісталися машиною за кілька хвилин до приймального відділення.
Він не міг знати, як це було одинадцять років тому з Данею. Вся ця метушня і трепет у повітрі були в його житті вперше. Звістка про пологи сина застала його у відрядженні. Напередодні він виїхав до Москви на виставку спортивної індустрії.
Ні звичних месенджерів, ні нормального мобільного інтернету тоді ще не було. Навіть СМС приходили в роумінгу не так уже й просто.
Вранці він дізнався, що дружина з матір’ю збираються в пологовий. За термінами наближалися дні пологів, і теща переїхала до них на час його відсутності для підстраховки.
Удень на одному зі стендів тієї самої виставки він отримав головне повідомлення в своєму житті — він став батьком, у них народився син.
Дев’ятьма місяцями раніше в них уперше відбулася з дружиною розмова на підвищених тонах. Він виріс у сім’ї, де крик і сварки батьків лунали в домі частіше, ніж слова «Доброго ранку!» одне одному.
Тому в своєму дорослому житті будь-які гучні розмови були для нього чимось украй неприйнятним. Та й неможливим у принципі. Будь-які питання можна вирішити спокійно, а не якимись істеричними проявами власної слабкості — вважав він.
Привід того ранку для такої позаштатної розмови виявився більш ніж вагомим. Збираючись на роботу, він не без подиву для себе відзначив, що дружина приймала ванну. Вранці? Знову? Це ж було і ввечері. Виглядало все це якось трохи дивно. Плюс якийсь незрозумілий стійкий запах спецій на кухні.
Він дочекався її виходу і уточнив, чи все гаразд і що відбувається. Як виявилося, у неї була затримка. Вона зізналася, що намагалася за допомогою відвару з лаврового листя і гарячої ванни викликати місячні.
Пропустивши через себе цю інформацію, він спочатку прийшов у подив, потім украй обурився. Виходило, що в односторонньому порядку вона вирішила за них, чи можуть у них бути діти.
У неї вже був син від першого шлюбу, і, можливо, пологи знову в її плани поки не входили.
— Знаєш, якщо цій дитині судилося бути зачатою, вона в нас буде! — сказав він, узявши з підвіконня вазу і рішуче гепнув нею об стіл. Тоді в цій ролі він і сам для себе був несподіваний. Було зачеплено його чоловіче й батьківське. Посягнули на найважливіше — його дітей.
Якщо душі настав час з’явитися на цій планеті, будь-які лаврово-термічні маніпуляції, на щастя, безсилі. Через якийсь час вони почали помічати, як її живіт почав округлятися.
Це виявилося таким важливим і бажаним для них обох. Можливо, тоді спочатку дружина занервувала, не знаючи його ставлення до можливої вагітності. Не до кінця була в ньому впевнена, чи просто не була в той момент готова до цих подій. Усе це було вже позаду.
Того ж дня, увечері після виставки, він уже був на Київському вокзалі. Уся ніч у дорозі минула з мінімальним сном. Раз по раз він перевіряв у кишені мобільний. Зв’язку в дорозі майже постійно не було.
Пізніше з розповідей дружини дізнався, що й того разу з Данькою до пологового вони приїхали з тещею просто трамваєм. Усього дві зупинки. Чому б і ні?.. Вона точно була в нього не з полохливого десятка.
Того грудневого ранку всі формальності, пов’язані з оформленням, були вже позаду. Провівши поглядом дружину, що зникала в медичних коридорах, він вийшов на вулицю. Розуміючи, що далі якось допомогти, як і просто бути поруч, він не в змозі, залишалося тільки довіритися медпрацівникам і вищим силам.
«Усі ці класичні пологи з непритомностями й каретами швидкої… Виходить, зовсім не наше», — подумав він тоді з усмішкою, сідаючи в машину.
Ці спогади й оптимістичні думки все одно погано відволікали від переживань. Сухість у роті була тому підтвердженням.
Якийсь час він ще чекав, поки дружина дасть знати, що вже в палаті і все добре, а потім поїхав до воріт, що вели з території лікарні.
Уранці сусіди роз’їжджалися по роботах, і з паркуванням проблем не було. Поставивши машину на тому ж місці, він підійшов до під’їзду. Біля домофону в пошуках ключів стояла сусідка. Він пам’ятав її ще з дитинства.
Він виріс у цьому будинку, де потім з’явилася і їхня двокімнатка. Так вийшло. Хотів купити квартиру десь ближче до рідних місць. Прийшовши тоді ввечері після низки переглядів у гості до батьків, сказав:
— Так… Вторинка в нашому районі — та ще задачка. З трьох переглянутих у моєму бюджеті сьогодні квартир дві вимагають, перш ніж у них в’їхати, як мінімум повного очищення до бетону. Стан плачевний. З однією з них, схоже, ще й не все так гладко з документами. Але є ще одна. Можна заїжджати хоч зараз і потроху робити ремонт. Це хороша новина…
Батьки після такої обнадійливої раніше інформації трохи зам’ялися і, як здалося, навіть встигли засмутитися. Усім своїм виглядом показуючи: мовляв, давай уже свою погану.
— Вона в сусідньому під’їзді. Доведеться бачитися частіше, — сказав він, засміявшись.
Чудова особливість пам’яті. Їй властиво якщо не зовсім забувати пережите погане, то якимось чином переміщати його в архів. А на звільнене місце розміщувати, звісно, хороше. Навіть якщо його зовсім мало або й зовсім немає. Так було з батьками.
Він давно пішов від них у своє життя. Усе так само тривалі скандали залишилися в тому домі. Так хотілося в дитинстві, щоб тато з мамою були хоч трохи схожі, як у друзів.
Проживаючи окремо, з часом він їх собі вигадав. Заїжджаючи до них у гості, якщо не думати про те, що було, вони цілком могли скидатися на нормальних. Їх, на щастя, завжди вистачало на те, щоб на час візиту припинити ненавидіти одне одного. Цього було достатньо.
Оформлення сусідньої з батьками двокімнатки відбулося у грудні за тиждень до шлюбу. Для кожного з них це вже було вдруге. Обидва розуміли, що зовсім не гості й фото роблять людей щасливими. 
Просто поїхали у відділ реєстрацій і отримали перший у своєму житті спільний документ. Увечері відзначили покупку нерухомості і створення сім’ї на власній кухні.
За день до Нового «двохтисячного» року вони з дружиною і її сином повністю переїхали у свою «вісімдесят сьому». Одразу по закінченні свят почався довгоочікуваний ремонт.
Жінка біля домофону не встигла прикласти знайдений на ключах брелок.
— Доброго ранку! — сказала сусідка. — Як у вас справи? Я бачила, ви сьогодні рано виїжджали.
— Доброго ранку, тітонько Олю! Так, відвіз уже дружину в пологовий.
— Ну, слава Богу. Не хвилюйся, усе буде добре!
— Дякую!
Він виріс на очах у цих сусідів. Багато хто пам’ятав його ще дитиною — завжди ввічливим і вихованим хлопчиком із родини, де так часто траплялися сварки. Мало хто здогадувався, що ця вихованість була не чим іншим, як внутрішнім бажанням не бути схожим на батьків, що безкінечно з’ясовували стосунки.
До його виховання нікому не було діла. Тато часто міцно пив і по великому рахунку в його житті був відсутній. Не було пов’язаної з ним прочитаної разом книжки, здертого при їзді на велосипеді коліна чи захисту від дворових хуліганів. Він просто завжди десь був.
Іноді з’являючись під час чергового з’ясування стосунків на очах у дітей із мамою. Дітям морально, а то й не тільки, іноді діставалося теж. Цими батьківськими бійками, як і прогулянками з мамою і якимись чужими дядьками, йому й запам’яталося дитинство. Мама чомусь брала його іноді з собою, хоча вдома завжди була бабуся.
Він дуже любив цю таку затишну й рідну свою хрущовку. Із часом у ній не залишилося куточка, до якого він не доторкнувся, позбавленого його уваги. Грошей тоді вистачало тільки на те, щоб після зарплати залишити на життя і купити найнеобхідніше з будматеріалів.
Ні про яких найманих робітників мови теж бути не могло. Тому протягом наступного за купівлею квартири року він сам проводив усі вечори і вихідні за ремонтом. У будні, приїхавши додому, вечеряв, перевдягався і на якісь пару годин перед сном брався рівняти стелю чи демонтувати старі двері.
Вихідні та святкові дні стали особливо довгоочікуваними. Цінність їх полягала в тому, що не треба було витрачати час на поїздку в офіс і назад. Можна було весь день провести на своїй сімейній будові.
Одного разу в якийсь із великодніх днів він досить серйозно порізав ногу. Бабуся колись казала, що працювати в такі дні — гріх. При цьому сама додавала, що її мама будь-яку роботу гріхом не вважала.
От і він, попри всі забобони, не зміг тоді всидіти на місці… Довелося викликати швидку і їхати накладати шви до лікарні.
Контингент у коридорі був один «святковіший» за іншого. Здебільшого, оскільки це було хірургічне відділення, усі були з різним ступенем курйозних ушкоджень. Хтось, сидячи навпроти, розповідав про невдалий шампур, хтось скаржився на надто крихкі склянки.
— Наступний, — пролунав голос медсестри в дверному прорізі.
У кабінеті стояв кремезний чоловік. Така фактура запам’ятовується надовго. Чи то дрес-код на вихідні дні не поширювався, чи то нещодавно від приготування шашлику відірвали самого хірурга. Застебнутий на одну ґудзик на голому, вкритому густою рослинністю торсі халат діяв краще за будь-яку замову й анестетик. Одразу було зрозуміло, що потрапив у надійні руки, з яких не втекти.
— Що у вас? Сідайте на кушетку.
Тест на знеболення був зроблений ще при прибутті у відділення, тому три стібки, нашвидкуруч накладені трохи вище коліна, наблизили чергу когось наступного з коридору.
Збіг це тоді був чи знак, але відтоді церковні свята на прикмети він волів більше не перевіряти.
Того ранку він згадав про ту пригоду, стоячи біля тієї самої розетки, при встановленні якої зіскочив ніж. Поруч стояло приємно пахнуче деревом і якоюсь особливою білою фарбою дитяче ліжечко. Особливим було все.
Майбутні батьки — одні з найбажаніших покупців у консультантів. Заради своїх майбутніх малюків вони готові на будь-які покупки, аби найкраще-найкраще. Вони з дружиною не були винятком.
Усередині ліжечка вже все давно було готове до сну дитинки. Застелено постільним із кумедними малюнками. По периметру були встановлені спеціальні м’які щити. Ціла торгова ніша працювала над тим, щоб у всіх майбутніх батьків був сенс заробляти більше.
На період вагітності в ліжечку складалися куплені дитячі речі, спеціальний посуд, іграшки, прилади для догляду…
Багато чого, як, утім, і саме ліжечко, потім виявилося зовсім незатребуваним. Донька з першого дня любила спати на подушці поруч із татом і мамою.
«Треба буде до виписки придумати, куди все це розкласти», — подумав тоді він.
Прийшовши на кухню, він вирішив заварити собі ще кави. Ранкова чашка, випита після сумбурного сну до пологового, якось не дуже бадьорила. Та й треба було чимось заповнити очікування.
Холодильник за попередні місяці перетворився на щось середнє між тими дошками, що в офісах, і кіношними поліцейськими відділками. Ось на магніті якісь стовпці аналізів, ось крива кардіограми, УЗД… Не вистачало тільки цих детективних ниток між предметами.
На тривимірних електронних фото з написом у кутку його погляд затримався довше. На якомусь такому, що це передбачає, терміні вони робили 3D-діагностику. Видані на флешці після процедури три знімки вперше дали по-справжньому усвідомити доцю.
— У вас дівчинка.
— Це точно, так?
— Довіртеся моєму досвіду. Точніше нікуди.
Це вже були не просто думки й здогади, не абстрактні дані аналізів. На зображеннях була вже ціла малесенька людина. Ось вона, спинка й попка, долонька, притиснута до носика. Він роздрукував ті файли на роботі, звівши їх у колаж на А4. У правому верхньому куті додав «Дітко! Дітк…».
Колись у лісі маленький Даня так кликав білочку:
— Білко-о-о! Білк!
Це було так смішно й мило, що стало теплим сімейним приколом. Малюк у картатій теплій сорочці так наполегливо кличе лісову красуню поласувати принесеними гостинцями.
У якийсь момент, почавши розмовляти з животом дружини і ще не знаючи, хлопчик це чи дівчинка, він звертався до нього просто як «Дітко». Не з животом — з «пузликом». З тієї ж сімейної колекції. Не раз вони з дружиною казали, що підходять одне одному, як пазли. «Пузик» і ще один у їхньому житті «пазлик» дав на виході «Пузлик».
Із таких приємних інтимних дрібниць і було зіткано їхнє сімейне щастя. «Пузликом» дружина і була з трьох місяців вагітності й до цього самого ранку.
Задзвенів її рингтон.
— Привіт! Ну, нарешті. Усе гаразд?
— Так. Не хвилюйся. Увечері поговоримо. Раніше не вдавалося подзвонити.
— Ну, слава Богу! Мені навіть не віриться. Вітаю тебе, дякую тобі за доцю!
— Увечері зможеш прийти до нас у палату. Купи обов’язково бахіли, халат, медичну шапочку і маску. З їжі нічого приносити не треба. Тут годують, і в мене ще є все, що ми привезли вранці.
— Так, добре. Супер! О котрій можна буде приїхати?
— Після п’ятої. До цього часу тут лікарі, обходи, процедури. Я тобі напишу, коли буде можна.
— Добре.
— Як Данька?
— Нормально. Привіт тобі передає.
— Гаразд. Не можу довго говорити. Будеш в аптеці купувати одяг, купи ліки й усякі штуки. Я скину тобі список.
— Добре. Тоді чекаю. Я тебе люблю!
— Я вас теж! Так, я тобі ще напишу, що привезти з дому. Все, поки.
Голос був трохи сідлим, але цілком звичним.
Поки вони з Данькою їли, прийшов список усього, що потрібно на вечір. Після обіду він вирішив сходити до аптеки.
— Синулю, я в магазин. Ти вдома будеш чи кудись підеш гуляти?
— Поки вдома, тат.
На вулиці стало трохи тепліше. «Аляска» і без того завжди була розстібнута. Ґудзики на верхньому одязі в його випадку завжди були зайвим елементом. Так було з того часу, як він сам міг приймати це рішення. У старших класах взагалі бігав до школи взимку в піджаку. Дім поряд, та й не треба стояти в черзі до гардеробу. Суцільні плюси.
Сонячний і безхмарний. Цей особливий зимовий день запам’ятається саме таким. Навіть небо було незвично по-весняному блакитним і глибоким.
Купівля всього, що вимагалося в аптеці, виявилася не такою вже простою задачею. Тільки в третій за рахунком удалося зібрати всі пункти списку. Так, аптека за аптекою, він дійшов пішки майже до пологового.
Треба було чимчикувати назад. На хвилину зупинившись, він поглянув у тому напрямку. Здавалося, він тоді прямо відчував це зближення. Зовсім поруч перебували такі важливі для нього рідні люди.
«Мої рідні серденька!» — подумав він, глибоко вдихнувши, і повернув у бік дому. Ця думка про те, що вони щойно були так поруч, дала йому якийсь приплив ейфорії. Переживання позаду, у животі ожили метелики…
Повз проїжджали трамваї, виставляла огорожу дорожня служба. Люди йшли в різні боки у своїх справах. Звичайний день для кожного з них, але не для нього. Він вдихав це свіже повітря і анітрохи не соромився своєї усмішки.
Доця! — ця думка діяла як приховане джерело гормонів щастя.
Він виріс у сім’ї, де відсутність якихось продуктів у домі була звичним явищем. Чогось не було обов’язково. Іноді днями, іноді тижнями. Це було постійно з того часу, як він почав це розуміти. Бувало так, що в холодильнику було зовсім порожньо. Відчуваєш голод, знаєш, що в холодильнику нічого немає, але заглядаєш туди знову, наче там щось могло за цю годину з’явитися.
Якийсь страх чітко прописався відтоді в пам’яті. Чай без цукру чи варена крупа без нічого — це зараз здоров’я і дорослий вибір. У дитинстві таке зовсім не подобалося. 
Як тоді харчувалися батьки… Тоді він про це, звісно, не думав. Тато часто був у запої, йому, напевно, було простіше. Мама з бабусею їли те несмачне доросле, що діставалося й йому.
Пізніше, у своєму житті, купівля всього необхідного в дім перетворилася на відраду. Наповнювати візок продуктами і якимись побутовими предметами, снуючи знайомими рядами улюбленого супермаркету — було особливим задоволенням.
На касі не завжди вистачало стрічки, щоб викласти все одразу. Приїхавши додому, щоб занести все з машини, треба було сходити на третій поверх і назад по два-три рази.
По дорозі з аптеки він купив ще трохи продуктів. Удома насправді все завжди було. Був якийсь тільки йому відомий, вивірений часом сімейний запас, який він чітко й вчасно поповнював.
Завжди знав майже точно, скільки залишилося цукру, прального порошку чи туалетного паперу. Навіть якщо не знав наявність, то точно розумів середню витрату і при першій зручній нагоді заповнював можливі прогалини.
Таким чином, удома ніколи нічого не закінчувалося. Чи здогадувалися про це домашні…
От і того разу пройти просто так повз магазин, не купивши щось потрібне, не вдалося. Якраз на касі прийшло повідомлення. Вийшовши на вулицю, прочитав: «Можеш приїжджати до шостої. Ми чекаємо».
«Ми» — так приємно і незвично.
О 17:45 він уже паркував машину неподалік від пологового. На саму територію лікарні ввечері заїхати було не можна. Даня їхати не захотів, та й не дуже було зрозуміло, чи можна приходити разом.
Він просто не вірив. Сам факт, що він зараз, прямо в день пологів, буде поруч зі своїми дівчатками в палаті, був занадто хорошим, щоб бути правдою.
Увійшовши в хол пологового, одразу було помітно — основний медперсонал свій робочий день закінчив. Не було тієї метушні, що була тут вранці. На реєстрації, підтвердивши, що «костюм для відвідин» є, він дізнався, як знайти палату.
Присівши на якийсь куб у вигляді крісла, почав надягати на себе вміст пакета з аптеки. Бахіли, шапочка, маска… Чому маска? Він надягнув її одразу після бахіл. Вона добряче заважала і дихати, і елементарно огляду. Халат теж був не такий простий і ніяк не погоджувався зав’язуватися. Він взагалі на цю сторону? Може, він ззаду має запахуватися? Гаразд, треба якось його прикласти, щоб пропустили, — прийшло рішення. Він переживав, і це, безумовно, позначалося.
Тісний, скрипучий коричневий ліфт. Четвертий поверх. І от він уже в коридорі. Чому завжди так похмуро в лікарнях? Жодна економія не варта депресії, що витала в цих напівтемних лабіринтах. Було порожньо й тихо, іноді звідкись лунав плач немовлят.
Що в цьому всьому радувало — це запах шкільної їдальні. Усі заклади харчування роками пахнуть однаково. Десь поряд був харчоблок. Він мало не пройшов повз палату. Виявилося, що вона була майже одразу біля ліфта і сходів.
За дверима було тихо. Вони точно тут? Серце почало відчуватися у вухах. Він тихенько постукав і натиснув на дверну ручку. Дружина, така домашня, у халаті, стояла зліва біля ліжка. Він одразу обійняв її і поцілував. Її губи з якимось медичним присмаком були трохи сухими. Він одразу відзначив, що не вистачає живота. Це було незвично.
— А де доця?
Він подумав, що дітки перебувають десь не з мамами.
— Ти що, не помітив?! Ось, — сказала дружина з усмішкою, показуючи на ліжко праворуч.
На ньому лежали подушка і згорнута на краю ковдра. Поряд за нею — вона! Така спокійна, тиха. І така маленька. Доця…
Дружина так звично й упевнено підняла її і взяла на руки. У жінок це, напевно, у крові.
— Тримай. Хочеш потримати?
Якась м’язова пам’ять, звісно, була присутня. Через його руки пройшли дві молодші сестри, Данька. Усе це було так давно, та й тут така довгоочікувана доця… Руки потягнулися самі, рефлекторно подбав про підтримку голови.
І от вона в нього вперше на руках.
Скільки б він потім не згадував той момент, він завжди проживав схожі з тими неймовірні почуття. Він не просто батько, він батько дівчинки. Уже потім, дещо пізніше, прийшло розуміння того, що змінило його ставлення до жінок загалом.
Це приходить тільки коли з’являється донька. Жінки… Вони завжди чиїсь маленькі принцеси. Скільки б їм не було. Для своїх татусів вони завжди будуть ними. Якщо зараз поруч із тобою ця чиясь принцеса — зроби все, щоб її тато був за неї спокійний.
— Я привіз там, у пакеті, речі, які ти просила. Там ще посуд і ліки.
— Дякую. Гроші привіз?
— Так. Усе нормально пройшло?
Як це буває в багатьох, перед пологами вони вже обумовили досить пристойну винагороду з тим, хто справляв враження найкращого лікаря. Ця сума передбачала якийсь набір медикаментів, оплату акушерів, ну і безпосередньої участі «найкращого».
— Уявляєш, Анатолій Ігорович був сьогодні вихідний. Він вранці не брав слухавку. Передзвонив тільки нещодавно.
— Тобто це як? А як ти народжувала, хто всім цим займався?
Виявилося, що, по суті, пологи пройшли так, як пройшли б у будь-якої в той день породіллі.
— А за що тоді оплата?
— Ну, він завтра сказав, що зайде. Ми ж уже домовлялися, незручно.
Якось усвідомлювати весь ідіотизм ситуації того вечора не хотілося. Слава Богу, що все пройшло добре. Ну, і ця, судячи з ліжок, двомісна індивідуальна палата, вочевидь, входила у вартість. Усяко краще, ніж невідомо де.
Палата була трохи дивною. Вона вибивалася з інтер’єру радянського пологового. Якийсь новобуд. Можливо, навіть приватна власність Анатолія Ігоровича. З такими-то гонорарами. Її зробили просто відгородивши металопластиком частину чи то коридору, чи то холу біля сходів.
Непомітно пробігла майже година. Треба було їхати додому, та й у дівчаток був сьогодні непростий день.
Зазвичай якщо пологи проходили без ускладнень, виписка відбувалася через три дні. Якраз 31 грудня.
«Аби тільки все вийшло, щоб Новий рік зустрічати вже всім разом», — думка, яка не покидала, щойно він вийшов із палати.
Удома було порожньо. Данька побіг гуляти. З членів родини були тільки кіт із кішкою. Шотландські висловухи. Граційна кішка з характером і м’який в усіх відношеннях кіт. Про те, що в домі скоро стане веселіше, вони ще не здогадувалися.
Сьогодні, користуючись приводом і повноваженнями керівника, він влаштував собі вихідний, але завтра роботу ніхто не скасовував.
«Прийде Данька, повечеряємо. А поки полежу у ванні», — вирішив він.
Якісь нотки піни нагадували ладан.
Сила запахів. Один із найсильніших каталізаторів спогадів. Важко навіть назвати щось, що ще працює з нами подібним чином. Часом навіть натяк у повітрі на щось знайоме витягує з архівів цілі, здавалося б, забуті історії з найдрібнішими деталями.
Вітамінки з дитинства, бабусина шафа чи татів одеколон. Ми живемо десятиліттями серед своїх клопотів та інших ароматів, але от він — той, особливий. Як розряд струму, що пробуджує сплячі нейрони.
Ладан…