Бульбашки

Самого кінчика носа торкнулося щось ледь відчутне. На щоках одразу з’явилися дрібні краплі. Побачивши на лінзах сонячних окулярів райдужні сліди, сумнівів не залишалося — мильні бульбашки. Де вони встигли їх знайти, ми ж тільки нещодавно прийшли до океану.
Тато. Ніколи він не може ні в чому відмовити своїм принцесам. Ну звісно… Хто ж мене ще потривожив. Ліза, розвівши руки в боки і втиснувши плечі, тут-таки залилася сміхом. Її передні молочні зуби вже почали мінятися, тому цей регіт виглядав особливо кумедно й мило.
Ось він, винуватець. Макс, крадькома усміхаючись, ховав за спиною рожевий генератор дитячого щастя.
— Ми йдемо по морозиво, нам терміново треба полуничне і шоколадне. Тобі щось узяти?
— Ні, дякую. Ми півгодини як прийшли після сніданку. На відміну від вас, я ще не встигла зголодніти.
Диваки. Мої найрідніші люди. Я з усмішкою дивилася вслід цій банді, що віддалялася обвітреною дощаною стежкою. Оля, як і належить наймолодшій, верхи на таткові. Ліза увімкнула мильну гармату на повну і бігла підстрибом, створюючи попереду цілу різнобарвну хмару.
Повернулися вони вчотирьох. Щасливі, і в декого морозиво на щоках. До Макса з дівчатками приєднався син наших курортних друзів.
— Тримай. Ми взяли й тобі.
— Максиме. Ну я ж казала!
Він завмер, розуміючи в цю мить, що не вгадав. Я тим часом уже тягнулася по дерев’яну ложечку, що стирчала з кишені його шортів.
— Зустріли Диму з Мариною, — сказав Максим. — Микита до обіду з нами. Нас запросили ввечері до «Медузи» — відзначити їхній завтрашній від’їзд.
— Приємно. Прийнято.
— Ходімо трохи скупаємось із малечею.
— Мені тепер треба врятувати це морозиво. Я поки постежу за вами.
Капці дівчаток були прикриті мокрим рушником. Я вирішила розвісити його на шезлонгу Максима. З-під рушника випали два порожні пластикові контейнери від морозива Лізи й Олі. Там же ховався мильний пістолет.
Я зачепила кнопку, і в повітря миттю злетіла ціла зграя прозорих кульок. Мильні бульбашки — у них точно є для дітей щось чарівне. У глибині душі й у мене з ними пов’язано щось дуже добре. Але зараз згадалося, як вони відлітали з балкона в Ірпені.
Мене не часто відпускали у двір. Бабуся гуляти надворі не любила, а мама завжди була на роботі або в церкві. Однією з небагатьох моїх розваг були бульбашки. Ми купили їх якось із братом Данею на прогулянці. Він приїжджав до нас спочатку по вихідних.
Поряд із бабусиним будинком, майже під балконом нашого другого поверху, був дитячий майданчик. Великий корабель, гірки, вертушки… Там майже завжди вдень були якісь діти. Деякі з моїх бульбашок долітали прямо до гойдалок, на які мені так хотілося. Ця застигла в пам’яті картина зараз викликала легкий смуток.
Неподалік стояла велика, напевно, колись оранжева, парасоля. Своїм скрипом вона нагадувала про себе з кожним поривом вітру. У її тіні розташувалися з онуком літні, дуже білошкірі німці. Дідусь у зім’ятій «гавайці» і кумедній круглій панамі, наче продовження їхньої парасолі, був із хлопчиком на березі неподалік від моїх. 
Бабуся так пильно за ними стежила, що не було жодних сумнівів — вона підскочить при першій же небезпеці. Розжене хвилі, зупинить вітер або затулить собою від шкідливого ультрафіолету.
Я вже трохи розпещена впевненістю в Максі. Ніколи не відчувала жодної частки хвилювання, коли з ним були діти. Нагодує, захистить від сусідського собаки, попу витирати навчить. На нього в усьому можна покластися. З ним хоч картоплю копати, хоч банк грабувати. 
Я всміхнулася. Адже саме банку й пограбуванню ми завдячуємо своїм знайомством. Виходить, і це ми вже проходили.
Того дня мені все ж довелося їхати після навчання по картку. Далі тягнути було нікуди. Скоро починалася остання передвипускна сесія. Щоб безболісно й без особливих подвигів бути до неї допущеною, треба було завчасно позакривати всі хвости. За мною їх тягнулося небагато. Так, хвостики… Одним із найважливіших і водночас найнудніших було оформлення банківської картки.
Дехто з моїх одногрупників щомісяця чекав оплати навчання й проживання від батьків. Я примудрялася вчитися так, що універ ще й доплачував мені. Не навмисно, просто був якийсь потяг до навчання. Особливо успішним у засвоєнні знань студентам усе ще виплачувалася стипендія. Щоосені казали, що це скасують, але потім усе затихало й лишалося як було.
Це були смішні на той час гроші. Принаймні для мене, яка стала до останнього курсу власницею невеликого кондитерського бізнесу.
Поки мої працівники займалися виробництвом і доставкою, усе інше було на мені. Розробка продукції, перемовини, закупівля сировини, реклама, перевірки… Часу на навчання при всій моїй до нього любові практично не залишалося. Доводилося щомісяця зіскакувати з нагадувань завести картку для виплат. Присвятити цьому навіть пару годин часу довго не входило в мої плани.
Того дня все вже було позаду. Черга, спілкування з банківським клерком, необхідні формальності. Я чекала в холі на підпис пакету документів. Сподівалася, що все це займе не більше кількох хвилин, тому навіть не діставала телефон із сумки.
Сиділа, розглядаючи дивний штучний вазон, плакати на стінах і… За склом кабінки навпроти, схоже, розгорталася якась драма. Я бачила цього хлопця в черзі. Він виходив на кожен дзвінок для розмови на вулицю, попереджаючи всіх, що обов’язково повернеться. 
Стильний піджачок, зав’язане на потилиці лисячим хвостом волосся. Років двадцять п’ять. Мабуть, це вся на той момент інформація про нього, що залишилась у короткій пам’яті.
І от він, вочевидь вичерпавши всі наявні в арсеналі вербальні засоби, почав у мене на очах переходити на змахи руками. Ця сцена відволікла мене від рослини й реклами. 
Наступний кадр — черговий вхідний дзвінок, на який він уже не став нікуди виходити з приміщення. Просто покинув скляну комірку банківської бджоли, вийшовши в хол. Перше, що я почула з його слів комусь на тому кінці, було:
— Це грабіж! Чистісінький грабіж! Ти розумієш, що з такими відсотками нам доведеться переглядати всі ціни. Гаразд, потім.
У його руках була стопка паперів, яку він поклав на столик, біля якого стояв якийсь час. Дівчина, що мене оформляла, усе ще не повернулася. 
Мені не залишалося нічого кращого, як далі підглядати за цим нервовим типом. Він провів руками по кишенях піджака і штанів, наче щось шукав.
— Вибачте, можна у вас попросити ручку?
Чи то я опинилася в ту мить до нього ближче за решту, чи то він помітив ручку з папкою в мене в руках.
— Так.
Він майже не дивлячись підписав свої аркуші, загнувши їхні кутики, і знову зник у комірці. Не минуло й хвилини, як він, поспіхом пройшовши крізь хол, вийшов із банку.
У голові промайнула думка: «Ну от. Тепер ручку в разі чого доведеться шукати мені. Бо моя, схоже, щойно покинула будівлю».
Я склала на водійські права в шістнадцять із першого разу. На спір зі своїм хлопцем. Більше, звісно, це було потрібно, щоб довести собі. Коханий тоді з іспитами не впорався. Утім, як невдовзі і з можливістю бути поруч зі мною. З стосунками в юності взагалі було непросто. Мене постійно тягнуло до якихось хуліганів. Пізніше, після не однієї сесії в психолога, зрозуміла чому.
Я натиснула на кнопку старту, і салон наповнила музика. Іноді в такі дні, як сьогодні, щоб усе встигнути, брала машину в оренду. На свою тоді ще не заробила.
У мить, коли в треку була пауза, я злякалася від стуку у вікно. Тук… Тук, тук, тук. У скло бився знайомий ковпачок недогризеної мною на парах ручки. Який сором. Я навіть раніше не замислювалась. Не знаю, звідки в мене з’явилася ця звичка — гризти ручки.
За ковпачком видніла рука в знайомому піджаку. У другій — картонна тацька з двома стаканчиками.
— Максим.
Перше, що я почула, опустивши вікно. Навіщо мені ця інформація?
— Можна просто Макс.
Продовжив заповнювати паузу викрадач студентських ручок.
— Пробачте, будь ласка! Я забув вам повернути. Зазвичай я так не роблю. Питимете капучино? Еспресо не пропоную. Найкращу в цьому місті каву постачатиму я, але тут її поки що немає.
— Аліса.
Не знаю, що тоді здивувало більше… Де він усе це встиг купити і як мене знайшов. Його впевненість у тому, що його капучино спрацює. Чи презентація найкращої, поки що неіснуючої, кави. Але я погодилась.
Невідомо, які на решту дня були плани в Максима, але в мене ще було повно справ. Непомітно для себе ми провели тоді майже годину часу в скверику біля банку. Як виявилося, він із приятелем брав кредит саме під поставки кавових зерен.
Я була знайома з кав’ярнями, більша частина моєї кондитерки знаходила свого покупця саме там. Тоді, на лавочці, під не найсмачніше капучино, зародилася наша сім’я. Пізніше і спільний бізнес.
У нас уже була Ліза, коли ми вирішили, що досить постачати найкращі каву й тістечка тільки в чужі заклади. Через півроку з’явився перший наш.
Я прикрила очі. Так приємно було чути звук океану. Вдихати цей запах, відчувати вітер на шкірі. Навіть парасоля сусідів, що скрипіла, як старий дерев’яний корабель, зараз була дуже до речі. На повіках з’явилася чиясь тінь. Микита повернувся.
Він почав веслувати ложечкою в залишеному ним на шезлонгу розталому морозиві. Старанно перемішуючи і переганяючи вміст із кутка в куток, спитав:
— Ти знаєш, вранці ми вже вилітаємо?
— Так, — відповіла я. — Сподобався тобі відпочинок?
— Я не дуже втомився. Так, тут класно, але я вже хочу додому.
— Чому?
— У суботу в мене день народження, мені буде сім років.
— Так, уже зовсім дорослий.
— Чого ти всміхаєшся?
— Та так. Просто гарний настрій. Жартую, ти ще не такий уже й старий.
— Хахах… Ага. Знаєш, що я хочу, який подарунок?
— Ні.
— Я хочу велик!
— Ну, значить, буде в тебе велик.
— А скільки Лізі буде років? — продовжував ставити запитання маленький слідопит.
— Скоро буде шість, а зараз п’ять.
— А Олі?
— Буде чи є?
— Що є?
— Ну, скільки їй зараз чи скільки буде?
— Зараз.
— Олі три.
— А тобі?
— Мені двадцять сім.
Макс, стоячи по коліна у воді, дурів із дівчатками. Оля в татових руках без кінця реготала. Ліза навколо них створювала чи то вирви, чи то невеликий шторм.
У якийсь момент по боках над шортами Макса з’явилися невеликі складочки. Ой, що це? Оце сміх… Невже жирок? Він нарешті трохи подорослішав, йому навіть личить. Надає переконливого сімейного вигляду. Чоловік, у якого все добре. На хвилину я відчула себе тією літньою німкенею, що пишається своїм угодованим рудим онуком.
Поряд нудьгував Микита.
— А ти чому не хочеш купатися? Максим побуде з вами. Дивись, як їм там весело, — запропонувала я.
— Я люблю бути у воді тільки з татом. Як звати твого тата?
Здавалося б, просте запитання. Але чи то його несподіваність, чи то якісь внутрішні голоси… Щось змусило мене зробити невелику паузу.
— Дима, як і твого.
Хлопчику це явно сподобалось. Він продовжив:
— А ти вмієш плавати? Любиш пірнати зі своїм татом?
— Біжи, он уже дівчата тебе чекають. Максим відведе вас на заняття.
О одинадцятій ранку на пляжі з’являлися аніматори. Вони забирали малечу на те, що в них називалося фітнесом. Як на мене, це було щось середнє між фізкультурою і тихою дитячою дискотекою.
У маленьких розбишак з’являлася можливість цілком легально вдосталь подуріти. Це був той ще кайф — спостерігати, як вони всі старанно крутять своїми маленькими сідничками, розучуючи рухи. Чого не відняти, так це ще й того, що протягом наступних 45 хвилин у батьків був справжній, заслужений відпочинок.
Підійшов Максим. Непомітно, намагаючись не видати себе усмішкою, я оглянула його жирок. Здалося.
— У нас є купа вільного часу. Чи можу я запросити свою кохану жінку на заплив, присвячені Дню… ну гаразд, годині звільнення батьків?
Тут мене вже не довелося просити двічі. Вийшовши потім на берег, ми, як дві пташки, влаштувалися на нагрітій сонцем колоді. Усе, що лишилося від якогось старого хвилерізу чи пірсу.
— Микита — базіка. Мені здається, він уже знає про мене більше, ніж моя мама. Цікаво, всі хлопчики такі? — спитала я.
— Не заведемо — не перевіримо, — наче чекав цього запитання, відповів Максим.
— Так. Хитрюга. Той ранковий келих мартіні, на який ти мене вмовив, ще нічого такого тобі від мене не обіцяє. Ти й сам трохи паузу не хочеш зробити? Після запуску цього року чотирьох нових точок я б хотіла відпочити від ремонтів і памперсів. Просто якийсь час поспостерігати з вами за мильними бульбашками. Поки без перевірок…
Зітхнувши, Макс погодився:
— Ну… ОК.
— Дай поцілую твоє солоне вухо, — вирішила я розрядити обстановку.
Коли ми повернулися до шезлонгів, у дітей ще лишалося хвилин двадцять занять. Іти по них не було потреби, всіх разом відводили до батьків працівники готелю. Ми вирішили цей час просто чесно пролежати. Усе включено. Навіть ці двадцять хвилин спокою.
Гарний ранок. Точно один із тих, що хотілося б запам’ятати. Спокійно все так, і дуже затишно. Це відчуття не покидало від самого заїзду. Телефони завжди залишалися в будиночку — це вже не перший рік було нашим із Максом правилом. Усі найважливіші люди зараз поруч, ніякої метушні. Хай вічно кудись поспішаючий світ теж відпочине. Нарешті ми всі разом у будь-яку пору доби.
Сонце встигло повернутися так, що тінь від верхівки пальми поруч почала торкатися частини наших шезлонгів. Її листя створювало на піску візерунки, схожі на ті, що відкидають ажурні домашні торшери.
Світло й тінь. Навіть у такий сонячний день вони завжди десь поруч. Як добре, що моя темрява вже десь у далекому минулому.
Мені було 14 років, коли я всерйоз захопилася виготовленням десертів і солодощів. Сам процес готування на кухні вабив мене з самого дитинства. Це була можливість кудись спрямувати увагу, бути комусь потрібною. І, нарешті, правильною. Я частувала маму й бабусю, тягала щось друзям у двір. Швидко зрозуміла, що прості рецепти — не моє. Якщо щось робити, то найскладніше і найкрасивіше.
Вдячна тому часу за те, що відкрила в собі ці таланти.
У самостійне життя я пішла, коли мені не було й дев’ятнадцяти. На початку навчання в універі я їздила до Києва. Коли почало виходити з кондитеркою і з’явилися стабільні гроші, переїхала від мами до столиці. 
Першим моїм житлом була кімната в однієї дуже милої бабусі. Основною принадою проживання було те, що більшу частину часу хазяйка проводила на їхній сімейній дачі. По суті, вся квартира була моїм особистим простором. Віра Миколаївна з чоловіком практично все своє активне життя присвятили театру. Обидва були акторами однієї трупи.
Квартира була за кілька хвилин ходьби від універу. Коли ми з рієлтором прийшли на перегляд, побачивши таку приязну хазяйку і охайне житло, важко було втриматися від думки — а в чому ж підступ?
Його, на щастя, не виявилося. Квартира справді була не просто затишною. Атмосфера. Починаючи від якогось особливого театрально-книжного запаху й закінчуючи кожною деталлю інтер’єру. Сама енергетика в ній була якась дуже добра і світла. Віра Миколаївна на той момент жила сама. Чоловік помер, діти й онуки давно були за кордоном.
Пізніше я зрозуміла — зовсім не потреба в коштах підштовхнула її здати кімнату. Самотність. Вона відчайдушно потребувала когось поруч. На дачі в неї були друзі й родичі, а тут, у порожній квартирі, вона залишалася сам на сам лише з речами і спогадами.
— Дякую, що ти в мене є. Та й квартирі потрібен хтось, — казала вона мені часто.
Мені було абсолютно не в тягар проводити з нею час, коли вона поверталася. Погостювати вдома, як вона казала.
У якийсь момент мій бізнес почав не справлятися з обсягами. Роздріб вимагав більшої наявності нашої продукції. Треба було терміново знайти площу і людей для збільшення виробництва.
Увечері вдома це стало однією з тем розмови. Вислухавши про мої плани, Віра Миколаївна взяла мене за руку і відвела до дверей у торці коридору. Я гадки не мала, що за ними, бо ці двері ніколи не відчинялися. Вони не були замкнені.
— Це кімната Веніаміна. Його кабінет і останній прихисток. Меблів тут немає. Частину роздали, решту перевезли на дачу. Але стіни є, і в них має бути життя. Якщо підходить — займайтеся поки тут. Напевно, він теж був би цьому радий, — сказала вона.
Пропозиція була несподіваною і дуже доречною. Відмовлятися було б дурістю. Та й узятися до роботи можна було, знайшовши фахівця і докупивши мінімум обладнання, хоч завтра.
Багато чого з мого асортименту не вимагало ні випічки, ні складних технологічних процесів. Деякі позиції спокійно можна було робити в цій таємній кімнаті. Навіть за санітарними нормами вона була практично ідеальна. Ці голі стіни куди кращі за орендовані комірчини, які доводилося бачити.
Рішення було ухвалене того ж вечора. Навіть щось непотрібне, перевезене сюди вранці з цеху, звільнить місце і дозволить оптимізувати роботу.
За тиждень зранку в нас почала з’являтися Ніна — одна з моїх давніх працівниць. Заміну їй на основне виробництво я знайшла досить швидко. Нову, неперевірену людину одразу приводити до Віри Миколаївни не хотілося.
Хазяйка квартири ожила. Вона почала з’являтися на кухні в нових, не бачених мною раніше речах. Трохи згодом і зовсім спитала, чи ще працює на сусідньому перехресті перукарня.
Усі ці зміни, що сталися в домі, більшою мірою були потрібні їй. Для мене це було потребою. Їй же бракувало метушні й відчуття причетності.
Віра Миколаївна давно вже стала не просто старшою подругою, а практично родичкою. Рідною душею, це вже точно. З родичами в мене була окрема історія — їх не було. У тій мірі, у якій вони, напевно, бувають. Дядьки й тітки, хресні… Навіть брати. Вони не з’являлися. Ні на фото, ні на сімейних святах. У дитинстві я була впевнена, що так і має бути, так у всіх.
Заприязнившись із хазяйкою, зрозуміла, що зі старшими може бути дружба. Дорослі можуть бути цікавими і уважними співрозмовниками. Їм можна довірити щось особисте. Раніше в мене всього цього не було. Було постійне відчуття провини. За що? Звідки воно? Я була якоюсь «неправильною». Хіба можна так часто дитині вказувати на те, що вона не така, як треба. Треба кому?
У домі бабусі визнавалася лише одна думка. Залишатися собою можна було у дворі. Варто було переступити поріг — одразу розуміла, чиї тут правила.
Мама, поки ми з нею там жили, теж була під цим ковпаком. Вона не часто проводила зі мною час, рідко щось розповідала. Усе, що я зараз пам’ятаю про той наш із нею час, — це церква і її розмови про везіння.
Одного вечора мама захотіла поділитися зі мною історією, яку я пам’ятаю досі. Тоді ця розповідь наблизила мене до неї, була такою важливою. Мені було дванадцять чи близько того. Тій мамі з нашої розмови стільки ж.
У школі в неї піднялася температура. Настільки висока, що шкільний лікар відправив маму додому. У неї був свій ключ. Прийшовши, вона просиділа весь день за кухонним столом, поклавши на нього руки й голову.
Мама розповідала, що тоді їй дуже хотілося прилягти в ліжко. Але робити цього було не можна. Вона боялася розстелити постіль із подушками, гарно розкладеними вранці мамою. Так і сиділа до вечора, поки не повернулися з роботи батьки.
Мені було її так жаль. Напевно, так само, як зараз не зрозуміти — як можна любити доньку менше, ніж порядок. У цьому храмі тих самих подушок та інших фетишів минула й частина мого дитинства.
Було дитинство й інше. Зовсім давно. Там за відчуттями все таке безтурботне і веселе. Не можу собі пояснити чому, бо нічого практично з того періоду життя не пам’ятаю. Тільки якісь дрібні спогади.
Ще я бачила в мережі його відео. Вперше це сталося, коли мені було вісім. Мені було цікаво, як там усе було, якою була я.
Спогади. Їхні фрагменти, як листя тієї пальми, якимось калейдоскопом світла і тіні відбилися в пам’яті. Що це, мартіні? Це особливе повітря чи вільний час? Раніше я за собою такого не помічала. Так, точно, у мене з’явився вільний час для думок…
Пляж одразу ожив, наче спрацював великий писклявий і реготливий будильник. Маленьких спортсменів, як сімейку каченят, привели аніматори. Щось пташине в усьому цьому точно було. Починаючи з писклявої малечі й закінчуючи двома супровідниками в голові й хвості групи.
Це в усіх так? У всіх сім’ях? Ти їх дев’ять місяців носиш, потім ще щонайменше стільки ж із ними носишся… А вони стають на ноги і біжать насамперед до тата.
Оля було почала тупотіти в мій бік, але, зачувши конкуренцію, різко розвернулась у бік Лізи, що бігла до Макса.
Як же нам добре разом. Кожному по-своєму. Олі з Лізою, обом із татом… І мені з ними. Наскільки важливий батько в житті дівчаток. Тільки зараз розумію.
Мій Макс хороший тато.