30 грудні 2000 (передвустатний динь тисічулітьи)

Здибов вуйку Михань нилабишскуго Кинша, В. Балачку, і питаєсі:

– Ну і я так во сі дивю на вас, і на теби Васильцьу, і хось звут вас ліпшими, алим чось ніц ліпшуго в вас видіти ни годин. Ну шо ви таке зрубили би ліпшими здаватисі? Набалакали!? Та то сегу року вже сі всі набалакали.

– Ми, вуйку Миханьу, так – набалакалисмосі, али ми, – кажи Василь Балачка, – ше разум з тим заклалисмо пучиток. А знаїти шо є пучитук? А пучиток, їкшо він маї прудовжиньи – то ту він варта пів справи!

Ше си троха нагувурили і рузійшлисі, а тамичка-вон сидьит діди, наші моцари, і тожи субі вугорут:

– Знаїш Михайли, – кажи дід Василь, – я так сі дивю на той сьвіт і думаю си, а шо то значит диржава? Чуго вуна варта?

– А чуго варта?

– Та во дивльусі, шу сі бют, шу сі тувчут, шу нима спукою мижи льудьми, мижи диржавами.

– Так, нима спукою, кули война йде, али нима навіть туди, кули войни нима. Здаєсі, шу все шось кумусь нидугода. А ше в тих трафунках різних гинут льуди і бис войни таги на войні.

– Чось, Михайли... чось вуно так намішину, шу кажда льудина в сварці чи біді ше буде абу вже є, абу вже була, абу знов ше буде. Все їкісь тріски чи єскри літают мижи льудьми. А ше слабусьті сі чіпают. Так і бис войни, як на войні. Сваримосі, миримсі, слабуїм, лічимсі...

– А знаїш, Васильу, шо ми прикро? А то мині прикру, шу диржави сі зміньуют, зачинают сі єнчи звати... Хтось нарід закличуї, му вірут, бу файньицкі слува чуют, йдут, а виявльиїсі, шу в диржаві таги в хаті – тільку з єнчугу боку двері пирибивают, і сьвіжим вапном пумащуют сьтіни, а всьо решта як було так майжи сі лишиї, абу ше гірши дись сі зроби. Та навіть як нуву хату з ніц збудуют, то всьо їдно натура льуцка та сама в ні жиє. Я во сі хочу, сам ни знаю в куго сі спитати, чо ту так сі здає, і стає, шо пруходіт роки, стулітьи, тисічулітьи – за той чис сотки диржов, тих вутримань, зароджуютсі і, як людина, жиют троха чи довши, али гинут – і кажда та диржава дає пуліпшиньи кумусь, а ше кумусь погірш роби... І чо ту так?

– Та так, Міхали, провду кажиш. Мині сі тожи здає, шу тая нисправидливісь на душу населиньи нігди сі ни зменши, і як би сі файну ни звали диржави, і які би злоті льуди там при кировцьух ни були. Бу пудивімсі, шу як забагату тої добрусти при кированьу диржавов – ту туди всьика шваль пучинаї крильціта підуймати. Як забагату тої, пу українски сказати – димукратії, ту туди сі підносіт банди, дрібнунькі і виликі, їкі стают таги диржави в диржаві. Вуни сами туди пудатки збирают з льудий для себи і навіть йдут деїкі справидливусти шукати ду них, а ни ду диржави, бу чуют в них силу, а ни в диржаві. Али банда є бандов і справидливісь там ни льуцка, бу їм кугось за шось забити, то як два пальці вубісьцьити. І аби навести пуридук – диржави абу гет сі пирироджуют, вироджуют, абу падают в ту крайнісь, шу туди під словум "справидливісь" диржава винищуї бандитів, а можи ше і не бандитів – і сама стає ги бандит з пістольум в руках. І закручуют гайки всьим...

– Ти кажиш, Васильку, диржава, а я бим казов влада. Али ти провду кажиш – диржава... Бу ту диржава і нарід ни тоє самоє, бу ту нині диржавов є тілько органи диржавнуї власти. Али можи зовтра всьой нарід буди диржавов. А то шу ти сказов, Василе, ту певну є провдов. Бу я тожи виджу, шу чим мньигша власть – тим більши нисправидливусти мают мижи субов льуди. Али чим менши нисправидливусти мают мижи субов льуди, тим більши нисправидливусти маї тая власть. То таяк сполучені пусудини, а в них рідина – жиби ї в їднім місци зрубилосі менши, то тра ї пирильити пу рурках в єнчи місце – али вуна нікуда сі не діває: не випаровує, і не счезне на все. А ше співаєм ми "згинуть наші вороженьки, як роса на сонці". Тії згинуть, але енергія та перейде в єнчи місце. І вже будем замісь них мали єнчих вороженьків абу сами зробимсі як ті, кутрі нас гнобили. Бо, теперичка, хто тіло переміг, той дух чужий тілом своїм перемочи не може, бо дух невидимий і може невидимо місце в новім тілі си знайти... той дух неспокою. І як то збагнути мій брате пу духу, Василечку, зрозуміти то як? Мині сі здавати зачинаї, шу нисправидливісь все була, все є, і все буде. І ї кількісь на душу населиньи все їдна!? І кажда нува диржава, чи бездиржавнісь, все тую нисправидливісь будут мали. Вуна сі тільку в ті країні таги в баніку, буди сі пириливала з їдногу кінцьи в єнчий, абу буди, в ті диржавні зупі, на споді чи на гурі. Як приходи льуцка влада, тая їкась димукратія, ту туди нисправидливісь пирибирают низи, ну, вона мижи низами витає і як той спрут пнесі дугури; а як приходи нильуцка влада, тая їкась диктатура, ту туди нисправидливісь більше прилипаї ду тої власти, ду вирхів. Али і диктат то не все зле. Бо як мудрий диктує, то він на добре диктує, а як дурне, то їднако дурне чи він їден цар, а чи він багатомільйонний народ сі зве. А ше певну ненавись, злісь, нездаль можи пирихудити від удногу ду другугу, від їдної диржави ду єнчуї. Той хто думаї, шу він піди і пириможи, здулає та завуюї нездаль, зміни ї на ліпши – той можи і ї зміни на їкись час, али чисами так сі стає, шо по тім всім завуйовуваньу, по тій войні, він сам як та нездаль стає. А знаєш чо? А бис то шо завуювов си її – і вже всьо, вже хочи чи не хочи, а вуна вже в нім типерка сидит і їго мучи, бунтує то саме рубити протів чуго він сі так буров! Ая-а, такто в тім сьвіті є! Бо то всьо дуже дилікатна річ, їка вимагає стримувати свую ненавись та путіху, а не тілько мечом мах-мах і він гирой...

– А як там писали древні – Nigil novi sub sole? Нічого нового під сонцем.

– Чи, брате, як там пише у Біблії про майбутньи? Шо було – те й буде...

– А знаїш шо на теє я си думаю, Михайлику, мій дуругий, я си думаю, шу їкшо тоє, шу написану на пучитку Біблії пру Рай, пру то, шу Бог дузволив Адаму і Єві їсти з дерива житьи, і забурунив їсти з дерева пізнаньи дубра і зла... То їкшо тоє всьо є чистов провдов, ту туди і тії диржави і тоє житьи є зрузумілим.