23.12. 2000

Прийшов дід Василь ду ліпших тай таке їм гувори:

– Знаїти, шо вам льуди мулуді мовльу. Я довгу вчора думов. І скажу, шу їкшо казати словум українским, їке си диржава взичила від Греції, ту ви є гирої. Так, ви є гирої. А їкшо тоє слову пирилужити на нилабишски казаньи, ту ви є моцарі. Так, льуди, ви є муцари. Ви моцні моцарі.

– Ну, али, – кажи Іван Сьтіна, – би сі так фист звати, аш моцарами, ми ні на войні, ні дись ни були, би шось муцарни зрубили.

– Ви туво були! – Кажи, яснит дід Василь. – Ви заклали, залужили пучиток. А то вже моцарство. А ваше зачинаньи є пучитком для моцарства єнчих!

– Али нас нима, діду. – Кажи Іван Наймудріший, – Ми видумані. Якби то змовити зрозуміло? А... ми тії, написані, книжкові герої.

– Кажити вас нима? – Стуїт на свому дід Василь. – А скажіт ми. А шо є? І шо існує? А можи, звідки нам ду знатьи, можи той всьой льуцкий сьвіт ни існуї? Можи він є, він існуї, тільку в уяві, а вірніши, в яві, Госпуда Вседиржитильи Бога?! Та кули пулігалисмо наніч і спимо, ту туди тожи наші сни нам сі здают провдов, ми туди в них жиєм, ходим, робим, вугорим. В них сі сьміїмо і плачим, і льубим, нинавидим, вубіймаїмсі і жиєм.

– Али вуни, тії сни, – кажи Павло Скажислову, – ни є правдивим житьом, бу в них, як ми сі будим, майжи все нима тої... Як ї? А, логіки, чи пу нилабишски скажу – нима в них звєзаньи.

– А звідка ти знаїш ци все є зв'єзаньи, логіка в льуцкуму сьвіті? – Питаєсі дід Василь. – А можи зу сьвіту Нибес зимне льуцке вурухобилиньи такузов здаєсі ни звєзаним? Тим шу є бис звєзаньи, ділами роблиними бис гулуви, тими такими цілими – нилугічними.  Та як звітам з гури, з неба пудивитисі, то ми є маленьков круглов грудков зимлі, а дувукола ніц нема. Ну ніц, а сам вакум, там нема чим дихнути і є вбивча раація та страшна спека від сонці або страшний холод від пуружнечі... А Він нас ту поселив жиби ми, як Він сказов, "плодилисі і рузмножувалисі!" І як заповів ше – би жили в любові! А ми шо? А ми каждуго року на тій Зимли маєм войни – їдні других ненавидіт та винищуют. А за шо? А за ніц... За то, шо хтось в шось єнчи віри абу в ніц не віри... за то, шо не так виглідає чи не так балакає... чи місце займає... Та причини все є – як льудина не має в собі любові, а має злобу та ненавись. А ми сами самісінькі, на ті маленькі кульці! Жиєм, мчимо на шалені скорості в виликому бездонному космусі... Нам би задуматисі, нам би дбати їден пру їдного, льубитисі. А ми цалий час на суперечках!

 – Ту ви можи хочите сказати, – гувори Василь Балачка, – шу льуцкий сьвіт він є тільку вигадков, є тілько сон?

– Ньи, так си ни думаю. Бу якбим так думов, ту туди мині тре булу би льудину мати ни за льудину, а за їкусь пару, за туман, за мару.

– Ту ви нас, діду, так субі дугури в моцари підуймили, хось, зі провди, нас нима?! – Кажи Петро Перто.

– Гой, панунці, та багату з тогу нима, чи ни булу, зувсім, шу ми типерка читаїм пру тих істуричних моцарів. Льуди все шось дуплитут. Али їкраз то шу нинька є – вуно тримаїсі багацько на тому, такому, набалаканому моцарстві.

А путім дід ше пудумов і сказов:

– А шо є то їке "є"? Я сі питаю вас, мулудих, вчених, чим є то Є? – Дідо розвів руками, показуючи на простір навколо себе. – Певну вуно таке їке годин зважити! Али скажіт ми – чи існує слову? Де їго вага? Їка вуна? Їке го зважиньи? І хіба є такий вагар, шу можи го тіжу спізнати? Їка вага, та ци та, їкі шальки можут зважити тьиш слувесну? Та нима такої. Али вуно, тоє слову, їке ни пуставиш ду зважиньи, вуно викличує і родит, і пупихає ду того, шу вже годин і вубіймити, і змньирити, і зважити. Во такий во є світ – слово є ніц, воно не має ваги, воно пара чи пувітри з писка – али на нім світ тримаєсі.

А перидвечурум здибовсі дід Михаїл з дідум Васильом і кажи му дід Василь:

– Я їм сказов, шу вуни моцари.

– А вуни тогу хтіли? Вуни хтіли в моцарі?

– Знаїш сам, шу багацько хто сі дер, рвовсі, навіть клов свує житьи, би сі тільку лишити в упувідках, би тільку го прикоськала гироїчна лигенда... Чи як би пан Київ сказов... щоби героїв звитяги пані Історія шанувала. Али пру багацько куго з них і гадки нима. А вуни старалисі... Али ше багацьку хто сі ни прусив в тії гирої, в тії моцарі, чи навіть ни хтів бути записаним ду них – а ми нинька читаїм, чуїм про них... пру моцарів тих.