21.12. 2000

Дві тисічний рік, нівроку, зулутий рік. – Кажи д. Василь. – А памнітаїш кільку ми сі наслухали, ше з малих літ, шу в двітисічнуму буди кінец сьвіту? І буялисьі їго. І як від тогу пуду ни рас рахувалисмо кілько сі ше лишилу ду тогу року, ду кінцьи світу, кілько то сі ше нам лишило жити на тому білуму сьвіті!?

– Так-так, – кажи д. Михайло, – а памнітаїш, як з пугодов шось сі ни то рубилу, чи шось ни рудилу ту льуди казали, шу то ше ни біда, шу аш в двітисічнуму році буди біда вилика! Али... нівроку, файний рік.

А ліпшіші парубки нинька втьили такеє-такеє... Шу аш не знати чи то вам руспувідати. Та той Балачка пішов в каминиломньу, вибров ладний вінкльувий камінь. Приніс го в торбі. А путому в примерзі зимлици вибили джиґаном замирзльаги, і лупатками викупали пу пахи фосу. Та таку куротеньку... А туди пукрупили сьвіченов вудов фосу, камінь... Кинули на спід, на щасьті, купійки. Зверха пулужили камінь, ше рас пукрупили, пирихристилисі на добрім слові – би звіци виріс нувий народний дім, би в нім льуди мугли сі ни тільку збирати, али і висільі, забави рихтувати, би був моцний, файний, би було сі в нім де рузигнати. Пуставили на патильазі пузначиньи, би чисом хтось сирид зими в тую яму ни впов. А як в нувому тисічилітьу прийди путипліні, ту си хочут звурухобити нарід ду дертьи, лупані каминьу, ду го звожиньи, ду мурованьи, чи думурованьи, народнуї хати. Бу вже, здаєсі, каждий зрузумів, шу ніхто збоку, а тільку вуни субі сами можут зрихтувати люцку справу.