18.12. 2000

Се перший день, коли сніг вкрив землю ковдрою біленької краси. Повиходили старці, із підкладками під пахвами, щоб не обморозити свої сідала, щоб сісти на сідала, а не на вкриту снігом колоду. Дідо Михайло згортає долонею з деревини свіжий сніг. А дід Василь раптом став, як заворожений дивитись на купку кретовиння, землі наритої кретом, чорнота якої особливо вчувається на фоні свіжої, білої снігової ковдри. Дід Василь підходить до кретовиння, набирає в долоні повно землі і зі сльозами на очах мовить:

– Дивисі, Міську. Божи мій, їка вуна чорна, їка вуна ситна, їка вуна рудьуча, їка вуна багата! Та вуна на вагу золута. І на ті землиньці, – гувури, а сльози му тичут пу твари, – в двайцьитуму стулітьу наш україньский нарід був три рази дувединий чуртівскими нельудами ду голуду. Мати таку земльу і мільйонами гинути від тогу шу нима шо зьісти!? Божи мій милий, Божи! Окрім нас ше тільку жиди і вірмени найбільши в сьвіті в тому стулітьу, шу нинька йдут му вустатні дні, зазнали такого виликуго знущаньи і знищиньи. То наші брати, брати українців пу біді. Али в войнах, міжусобицьох, в голуді, в нисправидливих тьурмах загинулу більши українців, аніш є нинька населиньи наших брачиків в Вірменії та Ізраільу. Боже ж мій, Боже! – Діду Василь кльик кулінами на мокрий сьніг. Їго плач вже сі чує в тихуму шльоханьу... І дідунь чи то би си прикрити сльози, чи то би пуцілувати тую сьвіту земльу притулив ї си ду писка. А дід Міхал, як вкопаний стуїт в сумі над ним.