12.12. 2000

Діду Василь вигнув курову, яливку, тильи пасти. Надійшов звідкись, чи кудась – пунад ріку манджає дід Михань.

– Як сі пасе?! – Вітаєсьі дід.

– Дєкую Богу, добри сі пасе. Тиху, файно, сонци сьвіти – гріхом худубину в стайни тримати, хоть нині вже дванайцітуго грудні на калиндари, – кажи діду Василь.

– А я вже нинька сі ду бльузи руздігнув! Нима сьі чо в таку типлінь парити. А ти куфайку ни скидаїш?

– І то провда, Михайли, бу хоть кажут, шу пара кости ни ломи, али нашу сі парити, – скинув куфайчину, вивирнув на вивуріть кинув на биріжок і кажи. – Сідай, Міську, пубалакаїм – ни все нам на балькуві сидіти.

– Та вимастиш си, Василю, ду берега куфайку, внучи дощ йшов.

– Та шо там дощ. Знаїш тую припувідку – в літі впаде баривка дущу, а зробисі лишка булота, а вусини дусить лишки дущу, би була баривка булота. О. Али нинька чис, видисі ни той. Зимлє, як для зими, тепла, ше вулоги ни набрала, такшу шо там той дощ, внучи падов, а зрані зу дві гудини тай вже притрихло. За нугами, во пасу, сі ни тьигни.

Сидьит си, ни курут, дивлітсі за худобов, балакают, питаєсі дід в діда: "Твуя яливка тівна?", "Та тівна, пєтий місіць..." Вугорут. А во веде дурогов, пунад ріку, хтось на шнурку худобину. Дивліці блишчи, а то пан Іван Іванов-Іваненко. Питаєсі го ше здалека д. Василь:

– Ти вже напас? Чи шену жинеш?

– Ая, шляк би то... її напасеш. Веду ж бо до бика, вже дванадцятий раз, і все зривається, світ такого не бачив, я вже оце до різних бугаїв її. І що ви оце думаєте? Нічо з того. Тварина є твариною. А кожного разу пятку-десятку гривень потрібно у кишеню чужу покласти. А я що міліонер? – Курова ширпнула го за шнур, він зацабанив.

– Слухай, – ради дід Василь, – а ти стрибуй ї... перид тим як вести ду бика... намус ї чвертку гурівки зальий. Будиш видів, шу приймесі. Будиш видів, шу ни брешу!

– Куди ж залить? – Питається пан Іван.

– Та куда? Та в морду! А куда ше? Та тілько в морду! – Відпувідає, вчит дід.

Худубина пробувала смикати пожовтілу (хоч подекуда є дзилинина) траву. Пан ї ширпнув за субов, путігнув ду старих буювиків, пудов каждуму руку, звітовсі як маї бути, сказов "Добрий день" на шо дід Василь чемну відпувів:

– Слава навіки Богу Сину – нашому Ісусу Христу!

І то, здаєсьі, пана Івана здинирвувало, він сі скривив, ги сирида на пєтницьу, му певну сі здало, шу дід хочи му вусьцьик під пагнісь запхати... і він сказов:

– О-йой, християни, де потрібно і де ні своїм Христом розкидаєтеся! Невже трудно на "Добрий день" "Добрий день" відповісти? Раби Божі! – Єхидно сказов. – А ви знаїти, що він, той ваш Ісус був жидюрою? А раз він ваш Бог – то й ви є жидівськими рабами! 

– Вибачте, нешановний пане Іване Івановичу, а чому ви жидів неправильним словом називаєте? Ви що антисеміт, антижид, антиєврей? Ти таким не можна бути, навіть якщо ви атеїст. Та вони вам що сміття в кишеню насипали? – По літературному мчить дідо Михайло. – І я щось тут не розумію, ви мені скажіть – ми тут от мирно сидимо, пасемо Василеву худобу... А ви що сваритися хочете чи що? Га? Чи може ви оце хочете, щоби ми два слова замовили Іванові Цапковому за вас? Бо ми би могли тутка-во зара з Васильом вам, пане, троха роги вублумати, али, знаєте, ми старі поважні люди...

– Та я му зара сам дам щиглика, – нирвуєсі д. Василь, – і  він сі дугури цапки переверне. Але я на то не піддамсі! І невже так трудно зрозуміти тубі, що Бог Ісус не може мати національності, він не може бути ні євреєм, ні українцем, а є разом з Отцем та Духом Святим, що в Трійці єдині, є Творцем усії націй, усіх людей! 

– То якої мами син? Най буде вона з Палестини, але все одно належить на народу... – Тріпоче своє далі пан Іван, корова смикає за шнурка і тут, за його спиною, худоба на всю пащу як заривить "Му-у-у-у!!!", пан Іван аж здригнувся. – А шляк би тибе! І будеш добрий, га? Та коло вас хоч би хотів бути добрим, то всеодно неможливо. Та ви, християни, ніколи нічого по-людськи зробити не можете! А все що робите, то навхрест – впоперек самим собі або ні собі, ні комусь. Ви не хотіли, знаю добре, не хотіли, щоб я був головою сільської ради. А все би змінилося! І що чи кого ви вибрали? Міська піяка! То це такий голова? А не посьміховисько? Ще дванадцятої дня немає, а він коло кладки, он там, лежить п'яний, сорочка вилізла, живіт заголив, піджак у болоті, брюки в коров'ячих ланяґах, шапка ледь не в калабані і основне галстук він має на пів метра. Шо ти – голова в шлиї! Голова і два вуха. Я його питаю "Ти чо ту лижиш? Дес, хульиро, був?" А він каже "Ходив оце по службових справах до свахи за аспіріном, за пігулками до голови!" І показує мені майже порожню пляшку магазинної горілки. Шо ти – він тепер начальник, самогонки не п'є. Каже "На си путігни!" А я йому кажу "Як ти зараз потягну тою палицею по хребули, за то що сам не керуєш і мені керувати не дав!" І вже бим точно потягнув го, але худобина ми шнурком шарпнула. То я оце тільки нагнувся, плюнув здалека йому між очі тай пішов. А вибрали його ви! Отакі то ви є – християни! Ні собі, ні людям! – І поплямкав собі пан ротом, так ніби вимацувов слину, щоби плюнуть.

– Слу-у-ухай. – Русьцінув тихонько д. Василь. – Слухай, Йвасьу. Я вже си думов, шу тоє пиречинє пру віру лишилусі взаді та вжем сегу року тільку го пирижив кіцьку за всьо жити ни мов. Я вже дєкувов Богу, шу тоє сі скінчилу. А ти знов зачинаїш?

– То я починаю? – Питається пан Іваненко. – То я зачинаю? Та то ви мене зачепили, а не я! То ви всіх бунтуєте! А я всіх примирюю! А для того, щоб ворожнечі не було, то не має бути релігії, ніякої, то найперше...