Скінчиласі відправа. Якжи, на тоє є ниділі. Люди вийшли з церкви. Зійшли пу сходах вдулину, тожи ту є ліпші, є діди. Стали си на дурозі. Пубалакали. Рузійшлисі.
А тії – баба Василина з своїм Васильом і ше їх сусід дідо Михась надумали си піди ду сусновуго ліса напалити вугньу, би грани дусить булу, і напичи бараболь. А шо ш? Часум бараболі печені з шкірков в чирвоні, ги гать, грані на відкритім вогни смакуют більши ги тії стругані, шо зварені на кухни в баніку.
Динь файний. А шо то для зими? Та то аліґаньско! А нинька, як читалисти, дисьити грудні, типлінь, навіть для восини. Хоць пухмуро, али вітирцьи ніц нима. Али шось пучило мрачіти... Ну, вуно навіть ни капаї, а тільку цьипає, го навіть ни видко того дущу, зара сі само спини, люди во пугнали худобу пасти. Сьнігум ше ни пахни...
Взєли си в стару путньу бараболь, вубмили від булота, пускидали в чарабайку... Ше цибулі, соли, малу флішчину самуробнуго зу свогу винуграду, сегорічнуго, вина... О, а вуно, ви знаїти, вино сигоріч набралусі зі сонці тих, пу-заграничнуму, прутубираньців – і так бухтіло, так бухкало таги серци, в... в час кохання.
Пусиділи на капах на природі. Спикли, наїлисі печиних з шкіров, з шкарлупов, бараболь... Ше пусиділи, пубалакали, засьпівали... Їли, смакували, закушували, вугнили, цибулили, бараболили, винили і сьпівали. Відпучили. Ну і шо шу за римйонами в них вже сімдисьитка? Їм сі певну здає, шу шену їм пу двайціть літ. А можи вуни нинька і літ своїх ніц ни чуют!? Аякжи, хто житє шинує, тому, люди, навіть дивідисьитка ни тігар!