2.12. 2000

– Юй, їкий файний динь! – Тішисі д. Василь.

– Ладний динь, – кажи д. Михань, – ду ладу пугода, зрані на диревах була замурусь, памурось, бу вже зима, а типерка во сонци, спукій, люди вон на сінужитах худобу пасут. Перша кляса.

– Та ше навіть вурати можна, хто ни звуров.

– Та можна, чо нє, зимлє ше сьвіжа, сира, ни замерзла. – Гувори діду Василь.

– А ти свій гурод як вуров? Врузгін чи ду складу?

– Та дускладу, бу тамтогу року врузгін. – Шось си пудумов і сказов. – Ой, зимльи-зимльи. Від чогу сі відвирнули – ду тогу знов прийшли. Як були за Австрії, за Польскуї, туво гуспудари, моргами сі тішили – так сі знов виртаї то.

– Ну, та, зіпровди, Михайли. Вже дисіть літ минає, як той куривский кумунізм сі скінчив, а землю ше людьум ни руздали. Ду кулгоспів намус брали кумуняки плюгаві і землю льуцку, і коний, і худобу. І навіть люцкі комори, стайні валили, рузбирали – і забирали камінь на будову кулгоспних ферм – ото нелюцка країна, куривска держава, була. Кажут, шу нині кулгоспів нима, али вуни всьоїдно є, тільку сі пу єнчуму звут.

– Тай льуди землю, Васильу, брати ни дужи хочут. Бу чим ї вубробиш? Тре мати на пудвіру куньи чи трактура. А як нима свого – ту чужому тра платити. А як пурахувати кіцько куштуї то вораньи, культивованьи, саджиньи, сіяньи, завожиньи, привожиньи, відвожиньи і ше, і ше – ту виходи, шу то є ни ду виплати. Ни виплачуєсі! І льудина муси брати си вурати рімно тілько, шуби сибе пругудувати і всьо... а на продаж ніц.

– Та зіпровди! Али ти, Міську, дивисі, шу путроха, путрошка рік за рокум тую землю люди рузбирают. То ше типерка "бири – ни хочу", али ше, спімнеш мує слову, прийде той чис, кули схочут зимлі, а нима.

– Во-во. І туди...

– І туди сьі, Міську, будут сі дерли за тую земльу. Типер сі здає, шу багато має землиньки той в когу ї гектар-два. А ше дійде ду тогу, шу будут ї мали пу двайцьіть, пу сорук гиктарів. Їдні будут мали тільку клаптик кулу хати, а єнчі трактори, фіри, фури, морги, гиктари. "Купи-прудай" землю, гуспудари. А ше як за польскуї ни їден ї прупє.

– Ага-а, гуспудари. – Сказов діду Михань з двуяким вумислум. – Виликі люди!? Та то шо художник чи пісьменик? Та хлоп хлопум! Тільку сі той, шу більши зимлі маї, наробисі більши тай всьо, як і той на зимли рубутяга, шу менши маї, наробисі... і сьвіту він ни види, і сьвіт го ни знаї, так і в тогу морґуватуго, гектаруватуго пана світ ни знов і знати ни буди, бо він сам сьвіту ни види за тим ґнираньом. Хіба шу сьі тільку звут нинька гуспударами тії сільскі хлупи.

Притихли діди. Задумалисі. Али во чапає Іван Сьтіна, ви маїти памнітати шу він той... Як го? А, художник. Шось вубвинув в папєр, нисе під пахов.

– Де йдеш ни знаїш? – Питаєсьі д. Василь.

– Слава Ісусу Христу! Знаю, ду цьотки свої йду. – Кажи Іван.

– Слава навіки! А шо ладни нисеш? – Цікависі дід.

– Та зрихтувовїм цьоци руботу. Хтіла би їкась ріка була, дирева, хмари.

– А, ну пукажи. Дай пузріти.

Іван рузвирнув папєр, витігнув... І діди гет ни вмліли.

– Ну ти, Івасю, майстир! Файнус втьив! Нівроку-нівроку. – Хвалит діду Василь.

– О, так-так, – пітакує діду Михань. – Ладна, люцка праці. Всьо таяк на знимці! Аш сі хочи на то дивити!!!

На писку Івана рузплилусі вдуволиньи.

– А ти ше шось мальуїш? Ти їкись скритий.

– Та мальую! Чо нє? Мальую!

– І тії єнчі такі самі – файньицкі?

– Ну, ту вже як би хто, діду, сказов. Для мени шо тії во, а шо єнчі їднако файні. Али для мистецтва, я би сказов шу тії єнчі, їкі висти ни виділи, є навіть ліпшіші, вартніші! Бо тутово то таке каждий учинь в малярскім інституті намальує – би сі мої цьоци спудобало! Али то певно не тра вам казати – забивати вам глузда тим мистецтвознавством.

– Та шо ти кажиш!? Тамті ше ліпші?

– Знаїти, шо я вам скажу, – кажи Іван Наймудріший...

– О, а ти де сі ту збоку взьив? Ні "Добрий день!", ні "Слава Ісусу Христу!", а враз і балакаєш... – сі питає дід, али молодик продовжує свою думку:

– ...то шу ви сі дивити, вуно таги всьо на знимці і то на таке сі льуби, сі хочи льудьум дивити. А рузуміти мистецтво, тую штуку штукарску – то таяк в вуді голим, в їдних трусах, пливати. Али то є, шо ви видити, я бим сказов, тепла вуда ріки. Вуна нам блишчи – в ні файно сі купати. Али ше є вуда морска, вуна зимніша, там навіть чисом мидузи, капильушниці тії, пливают. І вже сі в ні троха пу єнчуму тре калабуцькати. Вуна часум навіть ноги ломи. І вже в тоє мистецке море, море штукарске, в той мистецкий укиан хлоп, з міста чи зу сила, ни пулізи, хіба сі духу набире. Вуно му чуже, задике і зазимни. О.

– Ну і шо? Ту ти, – кажи Міхал дід, – маїш нас, хлупів зу сила, за тих, їкі сі буют, буяці укіану? То є ніц, шо ми не штукарі, али зато ми штукатури добрі! І то нічогу, шо ми не знавці тої штуки, не штукознавці, али зато ми про штукатурку можем вам багато повісти – кілько в ні цименту, їкий пруцент вапна тра дати, кілько вуди дубавити... То тожи не пруста наука! А ше не так то просто хляп на стіну і всьо, то ціла, хлопці, наука, як стіну пуштукатурити.

– А шо вам буду казов... – Кажи Сьціна, – А во дивітсьі сами! – І ше з тогу папїру витігнув єнче малювидло, тай дов ду рук дідуві Міханьуві.

Той пудививсьі зблиська, відіпхов на витігнуту руку. Вубирнули діди в єнчий бік, і ше в єнчий – і зу заду, і з боку, і дугури цапки то вубиртают, дивїці. Їкісь там хляпавки, шось гейби є, али ніц ни годин вздріти, руспізнати, шо там є. А путому, чуєсьі шу в нервах, діду прусьцігнув Івасьуві їго мальувидло й каже: