– Хузьда, – кажи ду діда Василє дід Михань, – сьідай на кльоцок, шось будим вугурили.
– О, та кльоцок, то куротко врізаний стовбур, а ту дувжилезний, як ти кажиш, кльоцук... грубезна, старезна патиляга, та ше й ґузувата патиляга.
– Та вже би пурізали на друва, али заглєнули в нім осколки куль, снарядів, з войни. Нати чи то з першої чи з другої сьвітувої войни? І сі ніяка пилорама не хочи за то брати, бо вмомент абу пилу вобірве, або затупи на ні зуби. А ти від кули ту?
– Шойну прийшовїм. На тігни!
– Шену во курив, дєкую.
Дід Михань тєгни, кулу негу сидит дід Василь, шось си думают, вубдивлєютсі. Кажи д. Михань:
– Ти дивисі, Васильку, шо за зулута пура – пузовтра зима, а як нині сонішко сьвіти, ше як під ним сидіти можна і сьі загріти – вітру нима, спукій. Люди худобу пасут! Ше ни знати їка зима сі вдась, али дєкувати Богу за то, шу ду типер – рік є зулутий.
– Слухай, – стривожино мови Василь, – а ти видів вчора пу тиливізуру, шо сьі на виликі Україні роби?
– Та нє, я сі вчора ни дивив.
– Ого, Миханю, та на сиридині України зима і то вже в мешти добри тисни. Нувини пуказуют білий Київ, в стулици сьніг, а з Удеси пуїзди сі ледви вибирают, гет дирева ломлітсі, деїкі з курінюм від ваги лігли. Вчора премєр казов, шу сьі дроті багацьку-багацько пірвали, бу леду – аш на цьілу пїду... казов, шу такогу сто літ ни булу і шу сьі таке стає рас в стулітьи. Та шо балакати, більша пулувина атумних круцьків відмикнуласі, бу нима куда пу дротю льіпотрику пхати, вуни пірваньі.
– Ого.
– Ото "ого" Міську, ми сидимо туво збоку, гріємсьі в спукої під сонішком і ни знаїм шо сьі там дії, на виликі Україні. Та чув їм, шу вчора і в Тирнопули, їкий трошка більши на схід від нас, пузимнілу, і ву Львові, їкий більши на захід, такузов пузимніло, а туво, дєкувати, ше сі тримаї пугода.
Якраз йде пу дурозі, хоць під соньцюм, али вже в шипці, можи підґольґнутий, а можи ньи, вуйко Михань. Шось троха вчув, шо діди гуворили і кажи:
– Ну ту, як це ви сказали – велика Україна? А ви знаєте, шановні панове зачіхані нилабишці, що вам за це можна політику пришить? Бо якщо є велика Україна, то значить є великоукраїнці, а раз є великоукраїнці, значить має бути мала Україна і, відповідно, малоукраїнці. То про кого ви, пане Василю, сказали, що вони є українцями мало? То ми оце ту в Галичині, на вашу мисль, є малоукраїнцями!?
– Такогу ни казовїм! – Злостисі діду. – Вступисьі ми гет, музуло! Ти, дивюсі, кулис був піяком, то бувїс то чорна, то біла хмара – ніґди не годен було знати, шо ти з язика злети. А типерка ніби тверезий, а далі тоє самоє – далі на тебе, на твоє ясне сільрадівське сонце, туман заходи. Твирезий пияцюра. Вибрали тибе, пияку, загітували сило тії молоді вурухобники за тебе на свую, на нашу голуву – типер сі чіхати тілько від теби. Сьвітим стовїс? За штири дни свую мову забув? Ше йди вирнисьі си кужух вузьми. Шипку зимуву гет на вуха натігнув, бу він за їдно з тов київсков машинув – бу в Київі сьніг впов. Та ти ни в Київі, ти в Нилабиші! Спамнітайсі Місю! Та ти ни гулува Київскуї сілької ради, а тільку Нилабишскуї.
– Ну-ну! – Тільки зверхньо і ніби якось таємниче сказав вуйко Михань і тихонько пішов у бік тої хати на їкі виси таблицьи "Виконавчий комітет Нилабишскуї сільскої ради", а в ті хаті є двері на кутрих певно жи має бути таблиці "Сільский гулува...".