24.11. 2000

Зрані. Діди сидєт си на тому, шу все, патичу. Звідкись найдійшли хтось з тих ліших. Балакают, вугорут. І во йде в бік сільскої ради файнєцку вбраний, при шлиї, шу сьі зве галстук, йде вуйку Михань. І вже ше троха-би був гет в дрибизьіну пяний.

– Гей, чулувічи! А ту шо сі роби? – Кричит здалеку діду Василь. – Та ти тримовсі ги хлоп, ніц не пив, а ту шо сі стало, шу ти знов ги шмата, таги вубдрискана вунучка.

– Шу-шо? Ту я шмата, я вубтраскана вунучка? Та ви, буювики, встилалисі би мині, найвищій посадові усобі, в вашуму захляпануму булутьом Нилабиші, таке вугурити! Та я можи їкись, ду курвуї мами, – нирвуєсьі вуйко Михань, – начальник над всіма вами! І ше їден знак оклику! І ше їден! Начальник!!! А ви хто такі? Ну хто, шуби мині шось дуказувати? Ніхто. І знайти шалудиві шалави свує місци! Як ви, ду курвуї мами, всьі миньі надуїли!

– Та чо сьі злостиш, Міську, – мири Миханє діду Міхал. – Та ніхто ти ни вубзиває.

– Нє? – Спитовсьі кількузначиво вуйко гулува сільскої ради. – Ну ту як нє ту нє. Ну ту добрий динь! – І пудов каждуму руку.

– А ти де йдеш? – Питаєсьі ціхонько д. Василь. – На руботу?

– Так, люди, – кладе відпувідь гулува сільради, – йду на руботу. І на руботу, і ду руботи. Шу так, а шу так: пшистко єдно, як казов ми пуляк; шу так, а шо так, кажу я – всьо їдно. І на руботу, і ду рубити. А знаїти, – довжи далі вуйко-голова Михань, – люди ви, ци людиска, добрі чи нє, али зізнаюсьі вам гет ги на сповіди. Я вже кілько днів тримовсі, бис їдної капльі гуривеґи в собі? Був чистий ги відпуцоване шкилко, твирезий ги сухий килішук... худив динь в динь, аш три дни, на ту аш диржавну руботу, аш гулуви сільскої ради. І скажу вам так – мині сі то змирзьіло! Так ми сі диви, шу я там ги в перші чверти третуї кляси. Шу я ни знаю, ні шо сказати, ні де сі притулити – шось приходіт тії сільскі баби, хлупи питаюці – "а як то, а як сьо, а їкий закон шо кажи пру вубісьцє люцки, пру землю?" – а я навіть ни то шу в вочи тогу закону нігди ни читов, али навіть ни знаю де, на їкій пулици, го шукати. І ше дивлюсі шу тії баби сільрадівскі, ду задрипаних чубіт гет всьо знают! Та вуни сами ги голуви. І люди вчора дивлюсьі вже ни ду мени йдут питатисі шось, а ду них. І той старий гулува, хоть він і літами мулочий за мени, шось сі крути в тій сільській раді, каже мині, шу поки ще сесії першої не було, то доти він пичитки ліпи і всьо підписує.

– І ти шо? - Питаєсі дідо.

– А шо я... А я му востро сказов, що мені то до лямпочки кули та сесія перша буде, али від нині я ту гулува, так шо вставай з крісла і більши ту ни сідай. І шо ви думаєте? Я типерка в тім мнігкім кріслі сижу. Я!!! Али... – Чось сі скривив Михань. – А я ги вустатна сикритутка сидів в свому кабінеті і тільку бис знанє і памньіти пичитки ліпив. Али дали мині не круглу пичитку з тризубом, а їкусь квадратну з рисками і цифрами. Кажут, що то не така проста справа пичитку на папєр приліпити, кажуть "вчисі Миханю!". І я вчивсі. За хвилю навчивсі. Бо я бісьцьом всьо лапаю на льоту. А що ви субі думаєте, шо то так просто пичитку приліпити? Витігнув з кишині, плюнув і вже є? Хе-хе! То сі вам тілько так здає! А во троха мало чурнила влєв на ту пудушчину і вже пичитка візирунка на папір ніц не ліпи, а троха забагато і вже на дукументі не пичитка є їдна вилика, ги калабані, пляма чурнила. І во так во три дни минуло. А зрані нинька, як встов, та як си згадов то всьо і ше си згадов кіцько то днів, ніц в писку ни мовїм тої білуї – і так сі зрубило ми кепско, і так гірку, і так зле, а ше як си пудумов, шу мине на варята тії во ліпші туда запхали і то буде ше аш штири роки тігнулусі – ту туди бісьцьом зібровсі і мах за півлітров, вивалив ї їдним махум, цілу, бис закусьі, вубтерсьі і йду ду курвуї мами на тую руботу. Можи дійду... А як впаду, то добрі люди возьмут мине на поруки, на руки і занисут в ту сільску раду. Я там зара всєм вкирую! Я зара тим бабам пукажу, де раки зимуют і хто гулува в сільскі раді!

– Та, а на "якого варята" ми вас туда запхали? Шо ви гуворити таке, пане Михайле? – Питаєсьі Павло Скажислову.

– На їкогу варята? Ви шу думаїти шу ви мудрі, а я дурний? Га? – Каже вуйку Михань. – Та я можи, як си випю, ту виджу тую фальш ліпши вас і виджу її наскрізь. Ви шо думаїти, шу ви сьвітьі? Та провди нима ніґде і в вас тожи провди нима. Ви хочити нувий сьвіт, нувий Нилабиш, нуву диржаву збудувати? Али шо з тогу, ну шо, га? Та знов то всьо сьі роби на фальшивусьті і на брихни. 

– Та їкі брихни? – Троха нирвуєсі своїм питаньом Петро Перто.

– А во хоць на ті, шу як брихали і брешут тії київскі навіть не пруфесори, а прухвесори, так і ви – фальшивити.

– Шо-шо?

– А то "шо"! А то, шу як тії кажут і вчут пу всьі Україні, шу і люди, і ля-ля, і лялька, а такжи і ваши нє, і ваши лєти – ту їдна брихнє і їдна вубмана для населинє, а то населинє ніц ни рузумії, шу го дурут на каждім кроцьі, на каждім пєтьім слові, барани баранами.

– Я вас ніц не рузумію! – Кажи Петро Перто.

– "Ніц ни рузумію", кажеш? Ти би сьі встидов таке казати! Та шо ту рузуміти, як навіть вчора я вздрів, а був тверизьісьінький, як читов їм шось шу ту дувкола, як була так і є брихнє на брихни.

– Давай, Миханю, блищи вугури, – кажи діду Міхал, – бо тілько єскри від тебе литєт.

– А во то блищи, – кажи Михань, – шу шо ми видим кули сьі дивим на тії слува – люди, ля-ля, лялька, нє, лєти? Шо ми видим, як їх читаємо? Видим є, я, є! Али то брихнє люди!! Бо в нас звук і буква мают бути співставні. А я вам чисту провду кажу! Як ви тогу ни втнети? Та тії букви нігди там ни нучували. А то фальш, їдно вимувлєти, казати, а інше писати. Та то така брихнє, втім місци, ги кунституція Сталіна і Брижнєва разум взєті.