20.11. 2000

Сидєт діди на диривині. Вубгріваї їх тихонька, спукійна восьінь. Вугорут.

– Слухай, – питаєсі в д. Василє д. Михайло, – а як си мислиш? Хіба не рузумії Артем Листупадовий шу тая книшка можи дись пу цимбалах криву заграти? Я рузумію, шу то сі пиши би мудрі читали! Али – ни всьі мудрі! А як сьі дись в їкімсь єнчім сильі, чи місьті, чи краю їкись глупак начитаєсьі тої книшки і пудзємбаї си, пузьнєпає, шу їго тоє всесільске пудвіри-вубісьцє маї бути диржавов... і всьо, і шо туди? І ше сі буди дубивов тогу ни єдним словом, а чимусь ше вустрішим чи тєшчим. Ту туди шо, война? Га?

– Ти знаїш, вже їм питов го пру то. – Кажи діду Василь. – І я таги зрозумів, шу то сі пиши, би мудрі си ду зьнєпанє взєли, як то тре вурухобити як би ми і нарід свій ни давили і в мирі жили. А то шу сі ниньі здає казков, шу тії діялєкти ни є жадні мови, ту то зовтра, ше той чис зійде і вже сі нікому так ни буди здавалу.

– Ага. – Пробує то всьо пиривести дідо Міхал на шутку. – Ту ти кажиш, шу си тре вже, завчису, ше поки пу тані цьіні, купити си мусюндзові, бльішіні, з люцкуї блєхи... труси, би путому ніхто яйці ни путовк! Га?

Діду Василь сі пусьміхнув на тоє Миханьуве шуткованє і тільку сказов:

– Трохам ни так казов. Али, хто має клепку в гулуві, той ше нині тії слува зрузумів, а хто нє, тому вже ни пуможут навіть мусюндзові калісони.

– А знаїш, шо ше си думаю? А думаю то, шу чисом житє як тая книшка: жиє си людина, ни ходи ду церкви, чи каждий рас ходи ду церкви, шось там зрані ду вечура бабрає, зводи кіньцьі з кіньцєма, мисли си, шу жиє пу люцки таги Божа книшка пиши, а путому рас – ги мокров шматов пу гулуві – трафлєєсьі їкась куревска сила і кунає тибе, шу ти ни так жиєш, шу то шу ти жив і нажив ту всьо драньтьі і шу тре то всьо кинути і кудась ду дітькувуї мами йти – і стає та людина ги тилє на мутузьі, і здаєсьі му, шу го видут ду самогу раю, ходит вуна чи він, ходи і путому му сі відкривают вочі, шу то куда го завели є ніц ни ліпши, а таке саме драньті і шо ту тожи тра зрані ду вечура ґарувати і шо то други ту можи ше в дисіть рас гірши ги то шу булу борше!

– Та, зіпровди! Али то певну туди, кули чулувік жив, як то сказати, з царом в гулуві. Али кули він таги то драньті в драньтю бабровсі, то туди можи тхось му пуможи... Чи нє?

– Та-а так, али чось ни все тії ратівники хочут сі спинити, придивитисі бабраєсьі чулувік в нищастю чи можи чулувік пу люцки жиє, а відразу хвать – би го тільку ймити за шось і з хитрим словом пру рай тєгнут го за ноги, ги зьвірі, в дюру ду свогу кодла.