18.11. 2000

Сидєт вже зрані діди на бальку, гріют го задницєма своїми тими, шу спритані в ватованьці. Йде вуйку Михань і ше здалека гувори:

– Добругу здуровльі!

– Дєкуїм, Миханю. І тубі дай Божи добруго зрудовльі. Бу бис здуровлі – ніц гроші варта.

– Файнуго вам тримані! – Ше рас звітовсі Михань. – Шо вам так зраньі захтілосі ватованьціма патик вигрівати?

– Дєкуїм-дєкуєм і ти сі фист тримай. Ти дивлюсьі нинька, – кажи діду Михань, – ше ниньі ньі в їдному воці?!

– Та ви шо ни знаїти? Та я вже третий динь ніц ни пю! Я вже навіть краватку з субов ношу. – Витігнув з кишені куртки змотаний будь-як в клубок галстук.

– Слухай, – питаєсьі д. Василь, – сило гудит, шу ти йдеш на голуву сільради. Ту шо шось певну в лісьі здохло?! І лєпші вурухобльіт нилабишцьів за теби.

– Ну-у. – Підуймив троха вищи ніс вуйку. – А я шо ни людина, чи шо? Та піяк можи тожи чулувік! А я вже їкий динь ни піяк, а то значит, шу я ше більший чулувік... як дехто!

– І шо нинька ти тожи тамичка будиш?

– Де? В клубі? На люцкуму збираню? Аякжи! Я їден з трох тих. Як то їх? А, кандидатів! Бисти прийшли мине підтримати. А можи ше слову їкесь люцке за мени скажите? Я вам... я з вами за то кулись півлітру руздушу.

– Ти ти ни пєш!

– Г-м... – задумовсьі на хвилю Михань. – Зіпровди ни пю. Али то попри люцке воко. Тимчасово, би мине вибрали, али ви того нікому не кажіт, бо траба би мене вибрали, а путому буде видко як вуно буде.

– Я ти Миханю так скажу. – кажи дід Міхал. – Ми вже з Васильом пру тоє бисьідували. І скажим ти, шу будим гулусували ни за теби, а за Іванка Наймудрішуго, бу тибе, скурвугу сина, знаїм як вублуплинуго!

– Шо, шо? За Наймудрішуго? А ви знаїти шу муї хлопці, муя перидвибурна спижарка, тогу Наймудрішуго, як буди фист запашним, троха гнуївков вубкропліт? 

– Та-а, Миханю, – мови д. Міхал, – вубкропи спижарка чи ни вубкропи, али тубі цілої путні кульоньскуї буди малу, шуби ти вибрали.

– Шо-шо? Путні? Та мині і баніка кульоньскуї, абу навіть їдногу гурнєті вистарчит. Ви ше не знаїти шо ту за сила тії наші ліпші парубки! То тепер моя бригада, вуни типеричка в мої куманді! Я тілько воком мруґ, а вуни вже бісьцьом вурухобліт шо я хочу.

– І багато ти їм заплатив? – Підсьмішкуєсі діду Василь. – Дись курову з вубісьцє їс вивів?

– Шу-шо? Курову? Заплатив, вивів? Та, хочити знати, ни я їм, а вуни мині флєшчину шпірітусу вструмили за пазуху. О. А ви кажити "курову вивів". І ше дві ничипаних флєшки магазинної стуят ми в хаті на стулі. Ничипаних! – Акцентує Михань. – А кули таке було? Шоби мені і гурівку за так давали, і шоб вуна в мене в хаті на столі стуяла, а я ї не пив? Во-о... А то значить, шо я силу волі вилику маю і шо я не є чулувік пропащий. Так шо бісьцьом змініт свую думку... поки не пізно, бо як стану гулувов сіліради, то жиби туди ви під мої репресії не пупали.

– Ну ту йди-йди вже, пуплето! – Кажи спокійно д. Василь. – Вось буди в люцкі хаті збиранє, а ти певну ше ни знаїш шо вугурити!

– І то ви діду, Василуню, будити ми гувурили, шу я ни знаю шо вугурити?! Га? А прийдіт пуслухаїти! Та я каждий день то рубив, що лазив пу селі за стограм, та я можи в кажді хаті був. Та я може не тілько с каждим гуворив і каждому нилабишцю пуміг, а я навіть знаю, який пес на їкім вубісцю як сі називає. Я всьо пру всєх знаю і мені не тра за словом в кишеню лізти. – Сказов і чось ше рас витігшув з кишені змнєцканий галстук, подививсі на него, скрививсі і запхов го назад. – Ну то я йду.

Вуйку пішов на здибанку з лєпшими.
Там му хтіли влєти на пужвавлиньі два дєка, али він сі навідріз відмовив. І зачили ліпші го троха штудіювати.

– Вуйку, а їка ваша перидвибурна пруграма? Маїти ї, нє? – Питаєсьі Петро Перто.

– Г. – Сказов вуйко тіко їдну букву, пучіхов си зузаду вулосі на гулуві. – Нє, та я ніц папїрів зу субов ни приніс. Ви миньі їх ни давали.

– Ну, во, вуйку Миханю, Іванов-Іваненко маї таку пруграму шу він кажи, шу він буди за примиринє всєх нилабишців і кажи, шу він сибе пудає як ґварантію тогу, шу він ни буди нікогу зачипов, а тільку буди всєх мирив і шу жадне пудвіри він свов увагов ни вубмине.

– Ага, скурвий син! Чи тре ци ни тре, – кажи Павло, – а всьо їдно всуни свогу носа ду чужого проса.

– Зроби сварку де нима, а путому буде мирив. – Кажи Сьтіна.

– Та то є такі патрійоти деякі, кутрі першими вугонь мижи людьми підпалюют, а путому першими литєт гасити, русхитувальники, миротворці фальсифіковані... – Каже Михань.

– Ну, а пру шо ви перид льудьми будити гувурили?

– Та я ше ни думов.

– Ну, як вуйку, лишиласі їдна гудуна ду зборів, а ви ше не думали! А ви хоць чулисти, шо ми пру вас гуворим мижи нилабишцєма?

– А чув їм їдним вухом від вуйни, шу таги я хоць піяк, али тожи чулувік... І шо конче тра за такого розумного чулувіка пругулусувати, бо тим вратує го село від пияцтва.

– Ну а шо ви хочити в сильі зрубити, чим ви вартніший за Івана Іванувича?

– Та я ни знаю чим? – Задумувсі вуйко Михань. – Та шо ту хлопцьі казати – нічим я за него не ліпший. Він маї усьвіту, я нє, він ни пє, я пю, він має машину, я нє, він жінку ни вубзиваї, ни бє, а я ї чисом копаньцьів даю, він... Та  він ангил навпротів мене... Али ше би як люд він би не баламутив тов свов ду всєх нидувіров і зрадов!

– Та, вуйку, – троха сьі нирвує Павло Скажислову. – Ви такогу ни кажіт, шо він ангил, а ви ніц. Ви скажіт людюм, шу ви нисети субов спукій, шу ви сі ни будити пхали в чуже вібісьцє, в чуже житє, скажіт слову, шу вашов цьілив є то, шу аби дати людюм жити і їм ни будете заваджити жити тим гулувованьом своїм сільрадівским. Во. Рузуміїти?