16.11. 2000

Закликали вуйка Миханє на стограм і кажут:

– Ви, вуйку Міську, знаїти шо сі на двурі дії?

– Та шош? Та на двурі тепла зулута восьінь, тре то дись записати!

– А пру вибури гулуви сільради чулисти?

– А... а, ну... чувїм... їдним вухум. То той скурвий син знов хочи бути гулувов?

– Тааак! І тільку ви можити від негу вратувати Нилабиш!

– Та як... як?

– Та так, шу мусити йти на голуву сіліради.

– Та ви шо хлопці? – Внервувовсі і сьі здивувов вуйко Михань. – Ви шо пудурілисти чи варята з мени робити?

– Вуйку, а ви пудумайти си, шу їкшо він буде їднов кандидатуров – то тутка їго можут їкимусь чудом вибрати. Ну нє?

– Ну та...

– Ну і во буде туди "та" і буди туди давов той кировцє ґрису всєм – і на ліву, і на праву... А як ни буди давов грису, ту всьо їдно буди патички в шприхи пхов чи тре ци ни тре, би тільку всьі виділи, шу він – і ні хто єнчий – є аш гуловов і аш сільскої ради!

– Ну та, хлопці, так. Намучимсі з ним...

– О, вуйку, ви, видисьі, нас рузуміїти з пів слова!

– Не рузумію!

– Та чо?

– А то – а чо я? Га? А я шо куму низдалуго зрубив, шу ви мине в той шляк трафи хочити затуцькати?

– Та вуйку, та ніхто вас не пхає і не туцькає, ми сі на то не надаєм, бо фист вас шинуєм нинька. І не за то, шу зрубили чи нє, а за то, шу ше ви зробити. І ше то... шу ви їден є пуридний прутивник ду кандидатури Йвана.

– Та ви шо, діти дурогі? Я би рад вам пумучи. Али не в ті справі. Я можу вам пумучи бараболі пусадити чи їх викупати. Можу пумучи травку чи отаву скусити. Я хлоп пумічний – то всьо сило знає! Але не тутово-то в шо ви мене пхаїте – на крісло самого гулуви Нилабишскуї сільської ради! Та ви знаїти їка то відповідальна справа!? Та то ше більше відповідальна справа, як бути президентом країни. Бо призидент країни кирує двома, трома своїми заступниками. А ті пішли кирувати нишче по вертикалі своєми підлеглими. А гулува сілької ради не має жадного заспупника і муси сам на сам кирувати каждим – і виликим, і малим, хто тутка мешкає! Ви рузуміїте в чім різниці? Та Українов легши кирувати, як Нилабишом. Бо якбим кирувов Українов, то бим кирувов фактично трома своїми заступниками. І більше бим нікого не видів, хіба би ше шось таке рубив би мене в тилівузурі пуказували, як сі здибаю на каву з єнчими президентами країн або приїду їкусь школу відкрити чи пуцабанити на кутрогось директора заводу, би сі троха мине буяли. А дальше бим лижив, пив стуграм і курив бамбук. Али не тутуво трісьцє. Де ніц нема і каждий шось хоче в того бідного гулуви сільскої ради. Та шо ви? Та то не два три заступники президента... То як буду кирувати Нилабишсков пуважнов сільсков радов ту мушу лице в лице здибатисі, видіти, гуворити, кирувати аш півтора тисічіма люду! А ви знаїти як то багато! Та нє, нє хлопці. Я сі того бую! Ліпше виберіт мене президентом України – то мені більше пасує.

– Вуйку Миханю, та ви сі так не бійте! В Нилабиші всі спукійні люди!

– Шо? Спукійні? То куму ви таке балакаєте? Я як не спукійний, то ціла вулиці немає спукою! А як ті старі буювики неспукійні, то навіть я не маю спукою!

– Та вас би трох в ООН – то й більше нігого там не треба було!

– Шо зіпровди? А шош... та ми не дурні люди! Літа, хлопці – то досвід, а досвіт – то річ хоч наживна, али вилииика!

– І ми про то саме! Али старим дідам вже не фист пасує Нилабишсков грумадов кирувати, бу то не ООН, де тілько сидєт і штани прутирают, і стурбованість висловлюют, бо більше ні на шо не здатне то ООН... Тай вже, самі знаїти, літа в наших буювиків не ті, більши сі їм хочи спукою. А ви, вуйку Михайле, ше сі троха тріпаєте! Вам би то пасувало! Зіпровди!

– Та шо ви сі мине вчіпили таги рипєхи пса. Та шо в Нилабиші нима людий з вищов усьвітов, з дипломами? Та їх сі назбирає цьіле сєрникове пуделко. А ви сі ду мени, хлопа без усьвіти, і ше піяка, причипили?! Тільку би сі з мени пусьміяти! Гей, дітиска – схаменітсі!

– Вуйцуню, слухайти ту, ми вже давно ни діти, а як діти, ту ни вам, – кажи Іван Сьтіна, і наливаї вуйкуві ше їден рипатий, той двістаграмовий пугар. – І сьі ніхто ни хочи сьміяти з вас. Ми навубурот будем за вас в ті справі гуров стуяли. І ми вас ни вубсьміяти, а вузнести хочим. Та ми, пане Михайле, то шу ми вас вибрали на кандидата, то можи сам перст Божий на вас пальцюм пуказов. Та ми можи світові хочим відкрити вас. Най люди знают, шо ви людина достойна, а не їкись вушивиц. Хочим людюм вочи відкрити на то, шу піяк він тожи люцку душу і серци люцки має і він тож чулувік, а ни шмата їкась, шу все вубшмірований і вубґарований сі рас під хлівом, рас під штихетами, рас під стулом качиє! О!

– Ну-у. – Пусулувілий вуйку Михань закуривси і наскрізь дим примружиними від ґари і від їдкогу диму вучима шось так викліпуї, спер си голуву на тую саму руку в їкі дзигар і кажи. – І ни качка би вас копнула? А шо хлопцьі, а можи в тім є шось люцки, га? А я шо ни людина, я шо шмата? Шо шмата, га? Та я можи тожи людина! І я можи бес тогу синугу диплому більши книжок пручитов, ги той Йвась! А шо нє, ліпші мої нилабишці?

– Во, вуйку, зіпровди так! Ви не баламут перевчений інститутами пїтьма... а ви вчена людина від природи, від житє самого. Від того, шо все хочите кумусь шось пумучи – то бараболі викупати, то траву скусити, то дров нарубати... і ніякої плати не потребуєте, хіба декули стограм випїте при руботі. Ви ентузіаст та альтруїст! – Мовив Іван Наймудріший.

– А шляк би то трафив! – Гримнув кулаком вуйку Михань пу стулі. – Най буди пу вашуму! Али я буду ше видів ци ви будити стуяли за мени гуров. – Сказов, вже гет пусулувилий від самогонки. Тихонько встає і пальцюм махає до лєпших. – Ви мині сі дивіт! Али то ше ни всьо – до виборів каждий з вас має щоднє мені презентувати по флєшці, і не їкої буть смирдєчуї з бурачинки, а гунурової магазинної сорокапроцентної. Я каждуго з вас від типерка маю на приміті! Нинька напищу си на липушкові графік, хто в їкий день має з вас мене частувати. Згода? – Пудививсі на парубків. Вони трохи здивовані з тих вуйкових слів, ніц не кажут. – Ну, значитсі, згода. І ше в той список дупишу тих буювиків. А най знают, шо їх чикає. Я пуридок вмумент в тім Нилабиші наведу! Я ту знаїте яку Україну пубудую? А моцну. І на вашому сипаратизмі пуставю крапку. – Дивисі на молодь, хлопці аш публідли. – Та не бійтисі, ха-ха-ха! Я жиртую! Ніяких крапок я ставити не буду, я тілько буду пичитки в сіліраді ліпити на дукументи... – Йде в двері. Пухитуєсі. З пурога рузвертаєсі і дубавлєє. – А список я всьо їдно напишу. Так шо так! – Пішов.