6.11. 2000

– О... шо тепла восьінь, то тепла! – Кажи діду ду баби Василини. – Гріх сі дзьіндзьорити в наріканю.

– Ой, дзіньдзьорику ти мій... – Усміхнулася. – Де ти таке старовинне слово вимацьов. Ох, то були літа молоді, кули ми сі з тубов дзіньзьорили – булисмо такими пишними та файними... – Дивисі на діда, він ніц не кажи, а вуна дубавлєє трохи сумно. – Ну то я була файна... а ти... то вже не памнітаю. – Підстрикає діда ду балаканє, сі підсьмішкує вже троха баба, а дід ніц, навіть не мурґне. – Ех.. – сказала Василина. – А ду тої восини, Василю, ше би сьі цафнути літами, жибисмо молодими чулисі.

– Та то ніц, Василинко, ми сьі ше з тубов і так троха шулопаїм. Ше сьі можу вкулити і бамбулєтами пубамкати, й боньцьо дзіндзьорика ни заступаї.

– О-йой, вушілейбо, я ти про їдно, а тубі про єнче хочисі казати... Я ти пру то якими ми були файними, а ти відразу пру тотоє... Спинисі галярмово! Бу зара зачну цабанити. Все си шось пузьнєпаїш. Та ти вже сивий дід, а таке загинаєш, таги ми з тубов на кавалєрці стуїмо і ти сі ду мени зачипаєш, таги шось більше хочиш... – Пухляпала дулонив пу дідовому бонцю, а бонцьо, то живіт, люди, а не шось єнче.

– Ну-ну, кохана, буть чемна. Я ти шмінку, ду варгів, аліганьску купю!

– Ше їден шу купи!

– А во їм ти нинька сємушук купив. Шо нє?

– Нє. Ти їх в Міхала взєв.

– Ну нє ту нє, а сказати можна, – сказов Василь.

Підійшли сьвіжі балакуни. Дід Міхал вубсирвувов балюк, вубітер дулонив, пуклов свую гузницю.

– Шо, бабцю, – питаєсьі дзідзю Михайлу, – нинька Василь зацєнтий?

– Зацєнтий ги скурвий син. Дов ми твуї сємушки, а кажи, шу в Бирижинах купив.

– О-йой, та вже не дубріхуй, шлюбници муя, та ни в Бирижинах, а в самому Тирнуполи купив.

– Во, – каже баба ду Міхала, – чуїш, шо видзьіндзьорує?

– Він певну хочи штурца з балька литіти.

– Ага, як буду штурцувов, ту, Міхали, з тубов. Як ми баба дась беханьці ци шпіца ту я сі вчиплю тибе ги ріпєх. Абис туди знов, як мую бабу юдити.

– Та шо ви... А во йдут з єнчих боків Михань і Артем. Зара, певну, сьі знов будут гудзіти.

– Али маї їдь Михань на Артемка, маї.

– Чуї каждий пес ни свую пуроду.

Підійшов підбанєчиний вуйку Михань:

– Шо вуйки сьі журити?

– Та шо, Миханю, – кажи д. Василь, – нима рас куму нас втішити. Хіби ти! Ти нас втішиш балачков з Листупадувим.

– Шо? А як два пальцьі, вибачти вуйно, вубісьцєти.

– Тфу, – плюнула баба Василина сємушков.

Підійшов Артем Листупадувий.

– Худи-худи сюда, – кажи вуйку Михань, – пумнєцкаємсьі слувами.

– Шо ви так? Пирикурчик?

– Малеиинький пирикурчик, – кивнув дід Міхал.

– Пирисємчик, – вструмила баба Василина. – Та пирисємчик, бо симушки їмо.

– Слухайти, пирикурчик чи пирисємчик ту всьо є шмельц. Али є мині шо в теби питати! – Пуказує пальцьом Михань на Артемка.

– Та шо?

– А ми знаїм шо! –  Таїнов сказов в. Михань.

– Ну, вуйку, хто-хто, а ви мусити всьо на сьвіті знати! – Каже троха іронічно Артем.

– Ая, як той казов, я все в курсі дєла.

– І чи тре мині ше шось казати? – Питаєсі Артем.

– Аякжиш! А во ти написов такі дурноти, шу жаден хлоп в сьвіті в то ни пувіри – їкись дитектур брихні та їкесь думашнє гулусованє. Та ти зрузумій, шу то всьо ду їдногу місьцє і шу тогу всьогу нам ни тре.

– А шо тре?

– А тре українскуї власти в Україні. Ти зрузумій, шу їкшо будут чесні, правдиві україньцьі при власти – ту туди всьо буди як треба.

– Та зіпровди ви провду кажите, вуйку. Али ви си ше пудумайти, шу якби були чесьні, совісьні кумуністи і рубили всьо так як та Кунституція Суюзу писала, ту ни тре би булу майжи ніц минєти і та би країна ни рузвалиласьі. Якби ще віру в Бога пузволили. А ше як би все всі царі були чесьні, совісьні, мудрі – ту туди би ніхто жаднуї ривулюції ни рубив і царска Русія би нігди ни впала. І каждий лад – мунархія, анархія, демукратія, кумунізм, націуналізм, теукратія і ше єнчі пудібні шу сі кінчут на ія чи ізм – то всьо би булу перша кляса. Якби що? Та якби були – і тії шу кируют, і тії ким кіруют – всі чесьні, совісьні, мудрі, з Богум в думках. Али тогу нима – ни туди, ні типер. Хіба сьі їкісь їдинчі люди трафлєют! Али їх гулуси ту таги крик муравлє в траві. Їх люди абу ни чуют, абу слухати ни хочут. А туму тре дусєгнині техніки, науки ставити на корись спільщини. Хто хочи йти ду власти ту най туди виявлєї сибе черис штуку ту, шу сьі зве визначник провди. І можи аш туди, їкшо ни дузволіт махлювати на тих штуках, люди будут виділи і рузрізнєли когу вибирают на кировців. Бу типер вуни на вибурах всьі сьі пуводіт ги аньолики, а як приходіт ду власти ту туди витігают нагуру свую вовчу натуру з-під вівцєчуї шкіри – і туди їм ду ляпчумки всьі десьіт писаних Божих Запувідей і тільку кируют їднов свов ни писанов – вкради, бу їкшо ти тогу ни вкрадеш, вкраде то хтось єнчий.

– Ну, а нашу тубі то думашне гулусованє? Тубі сі шо димукратія не пудобаї?

– А шо таке димукратія? Димукратія, значит шо то влада народу. А шо хіба ми маїм владу народу? Та населинє нинька України, в кінци другугу тисьічулітє, навіть си кировців району чи области ни вибираї, ни можи, бо закон не вилит. А ви кажите димократія. То шу є типерка, то є ни влада народу, а влада преставників народу, котрі хитрими стежками приходіт до влади над народом.