4.11. 2000

– Ну, давай-давай, Василуньку, то шу сам тєгниш!  – Балака дід ду діда.

– На-на, Миханьку! Тігни на здуровлі! – Відпувідаї дідо Василечко.

– Ага, Васильку, хіба шо на наше здуровлі клала тая цьмака, а ни для здуровльі.

– А ти, Михасю, кинь тую хулєру і най ї шляк трафит.

– А ти, Ваську, чо ни киниш?

– Та бим, Михаличку, кинув, али... али так їм ду тої зарази звик, шу бис тих цьмаків страшна нудь ми сьі чіпаї.

– Слухай, Васюську, а шо ми? Та ми такі пуридні хлупи...

– Шо?

– Ну пани ми великі... ну, каждий сам в собі пуридним є. А... а вуно таке мацьопіньке і шо... І шо ми маєм за ним гунути?

– Ну ту, Місю, лиший то куривске куриво вже во, в тій хвили! А я сі пудивлю, – кажи дід Василько і сьі підсьмішкуї, а тої цьмаки з писка ни випускає.

– Ая, Васюню, то ти мудрий, а я нє? Чи шо? Ти будиш тігнув і пусков дим мижи вочи, а я буду сі дивив і слинку лигов?

– А ти ліпши, Миханю, спитайсі шо на вітир пускаю.

– Та шо, Васю?

– А, Кунституцію.

– Ти сі сказив чи шо? – Тривожно дідо Михайло кліпає вучима. – І їкої диржави?

– А, Міську, ше тої... шо вже сі минула.

– А-а! Ну то та маї бути ду тогу добре придатна. Бо в ні було багату диму, Васильцю.

– Кажди слову є дим, їкшо провди під субов ни має. Бо слово, брате, то форма чи суть? – Мружи дід Василь їдно воко від диму і скоса з-під кашкита дивисі на Міхала.

– Васильку! Та слово – то інструмент, яким можна і лікувати, і калічити. І провду кажут тими самими слувами і ними ж брешут. 

– То певно... Певно жи, якшо провду кажут, то слово і по суті, і по формі є цілим. То таяк на баніку пище шо то зупа, ти відкриваєш покришку і там, зіпровли, зупа. А слово в руках фальшивих то... то на баніку може дальше писати зупа, а ти підуймаєш покришку, а тимичка... а тамичка...

– О, та вони вміют брихати, – сумно мовив дідо Михайло. – І чим більше брешут тим більше їм вірут. І чо то так є? Вірут і навіть не відкривают тих баніків би сі пирикунати ци то провда, чи то блуд.

– Та такий вже люд, дувукола – не винуватий і винний...