3.11. 2000

– Чулисти, шо там з Марком Спасеним? – Питаєсьі д. Василь.

– Та дись ше в літі вуни виїхали.

– А я вчора Підперезануго мулочуго здибов і він пувідов ми, шу їму пувідали, шу ледви вижив той Спасений, тішку рипирацію мов, шось там му пуроли і здаєсьі викінули, вже дививсі на тамтой сьвіт.

– Ага, то не мудрувати, – каже дідо, – "спасений, спасений" говорив ра-по-рас про себе. Бо ніхто ни спасений, як тільку сам Бог.

– Ага-а, нинька людині сі здає, шу спасена, а зовтра ходи склунена.

– А ше казов...

Та пирибив дід діда:

– Тра жити ни таяк вже спасенуму... а таги тому, шу надієсі на то, шу можи буди вартий і можи буде спасений.

– А ше казов Підперезаний, шу тії вже си магазин будуют.

– О, ти дивисьі! Шо зіпровди?

– Та так казов.

– Тфу, – зу злости діду плюнув, – та най їх шляк трафи. Вуни туво худили ги аньолики, тувкли каждуму межи вуха, шу ни тре ніц рубити, шу тая рубота від сатани, шу тре жити ги то птасітко небесне, шу не сіє і ни жне, а їго Утец Нибесний гудії. А типерка сами сі за то взєли?!

– Та, чикай, як в коньтюсьі вуркутит і гаму сьі хочи, ту мус шось рубити би вижити!

– А ти памнітаїш, як вуни ту худили і з нас сьі сьміяли, шу ми сьі наробим ги коні і казали, шу ми жити ни вміїм!?

– Так-так, зіпровди. Кіко то було з ними сварки... І ше сибе в примір клали, казали – дивіцьі на нас спесених, ми ніц ни робим – ни сьіїм, ни жнем, а нас Утец Нибесний гудує і задігаї.

– Ага... жиброта жибротов, поки ни пруїли гроші за свую продану худубину і хати – доти були птасітками.

– А знаїш шо зле? Навіть ни то шу, бутьте вибачні, шу прусрали каждий своє вубісьцє, а то шу Божу сьвіту провду, сьвітльі Ісусуві думи, такими гицліма сі вубграбовуют і підриваєсьі дувіра ду тихуго Божугу діла, їке жиє, можи, туво мижи зроблиними нами, межи тими хатами, ци в хатах тих. Навіть дрібне шось, шо робисі щиро й натхненно – воно ліпше, як велике, кутре повне гордині.

– Ой-так зроблені... і нароблині ми люди – з малих літ і ду глибокуї старусти людина муси сі нарубити. І каждий має від Отця Бога свій дар – щоби ним другим людям служити.

– Як той казов, роб-роб – їден гроб. Бо така житєва провда – ніхто ше сі від смерти не відкупив.

– Та шо то, брачику, казати. Дай ми ліпши єскри. – Сказов діду ду діда. Закурили си на тому бальку, під файним сонішкум, серид теплуї восини, їка дала людюм звурати гуруди. Али чирис то, шу зимлє тої восини ни замукала під дущом – зимлє тверда ги камінь, плуг з рук видираї, бебухи сі вивалюют поки хлоп си гурод звори. "Твердь, ги на дурозі" – кажи пру гуруди, пру воранє, діду Василь.