27.10. 2000

– Ви знаїти... чулисти, шо вуна кажи? Та кажи панєнка та, шу маїм балакати правильнов мовув! – Так гувори діду Василь. – І то чую, люди, пу диржавнуму радію! Та шо вона таке рече? І ни думайти си, шу їдна вуна така!

– Ну і шо в  тім чудного, діду?

– Та то... то туто, шу виходит шу ми з вами в Україні ниправильні, ниправильно вугорим! А я сибе не рахувовїм ніґди і типерка ни рахую за неправильного! Бо як хтось шось роби неправильно, то... то він неправильний! А як роби правильно, то... то він правильний. Така логіка, діти. І знаїти їким словум типер єнчу – ни таку, як си хутєт – балачку вуни вубзивают, тії інтилігинти? Кажут "покручі"! Ну.

– Знаїти, діду Василю, а вуни в чомусь таки мают провду. – Кажи Балачка.

– Та їку провду, Василуню? – Нирвуватисі зачинає діду.

– А тую, – яснит Кинш, – шу є правило, чи правила, їкі си для населинє пруфисура пунавигадувала. То їх тішка праці! А во в тім інституті сєдут два, три... Си від нема шо рубити пучіхают голуви і кажут їдне їдному "та не будем дурно сиділи, чуїти, та треба наукову руботу рубити, бо за то нам диржава гроші платит"... І зачинают вигадувати різні чудасії... Як то, шо вже не слід казати протягом, бо ви шо на протязі стоїте, коли говорите, так свою логіку обґрунтовуют. І люди хлапают вухами, кліпают вучима, кули сі дивліт на кулгоспне наше друтове то радійо... А як правильно? А правильно, кажут нам, що від типерка тра казати не протягом, а на протязі... Во як. А то шо "на протязі", то хіба не таке саме можна сказати їм: "а ви шо на протязі стояли, коли таке придумали, вітром вас протягнуло?"

– Слухай, юначе, – балакає балачку дід Михайло, – то такі таке кажут, кутрим нема шо казати... а як нараз всі зачнут гувурити не "протягом", а "на протязі", і тим часом, в тім інституті, тії підут на пенцію, а єнчі займут їх місце в радіо, то всьо зачнут вубиртати в другий бік – і вже зачнут нас всех вчити, шо саме "протягом" слід казати, а не "на протязі".

– Ага, – говір говорить Кинш, – а ше за якись час їхні внуки встромлітсі по блату на тую роботу і скажут нам, шо то всьо не правильно говорити про час – і протягом, і на протязі, бо то про рух повітря слід казати... а про час маєм говорити упродовж. А во будете виділи, шо таке буде! Бо як пес немає шо робити, то шо риби? Ну ви знаїти... І тії такош. Видают шось, би було шось, а то шо то шось ніц – то їм то ніц.

– Та мова – то таяк насінє на поли. Сіют в наші голови і здобне зерно, і сперхле – шось сі приймає, а шось нє! То природна річ!

– Мудру мову мовиш Міську, так воно є. – Щиро каже дід Василь.

– А як ми? А ми або кажем "так" на їх знак, або кажем "ве" на їх "бе"... і все. 

– Та тре сказати, шу вуни в тому дись-ни-дись сі приглідают ду насилинє! – Далі свує каже казанє Кинш. – Али ше більше, шу вуни сі ни придивлєют, ни прислухуют ду населинє. Бу населинє і таке, і єнчи – так вимовляють на Дніпрі, а так пу свому на Південнім Бузьі, а ше ву такво гуворут на Дністрі! Каждий край має свій мовний звичай!  Али вони, тії прохвисори забагли зрубити би всі були їдно – і би всьі всюда їдно казали. І туди то – шу тамичка на Дніпрі – хочут встанувили за їдинчи вірне правило. За правилу для всєх. А втім вже блуд їх, бо буде опір. І зачнут людьом пудобатисі діалекти, перлини народні, а не то, шо той брихунец кулгоспний бис дріт нам в кажді хаті мулоти з рані ду вечура. Але – балакати так, як виписано ними в правилі, вимувляєти за тим їх правилум, чи правилами, – а се значить гувурити правильно, бути освіченими людьми. Так си гадают! І тії шу балакают пу правилах – значит є правильні українскі балакуни. А ми?

– О, – тривожисьі д. Василь, – ту виходи, Васильку, шо ми з тубов ниправильні!

– Виходи шу так.

– А вуни правильні, так?

– Виходит шу так.

– О, та вуни їкісь варяти! – Ше більше нирвуєсі дідо. – А я ни хочу і ни буду приймов таку правильнісь. Бу для мени є їдинча на всьой сьвіт і на всьі чиси правильнісь – то дисіть Божих Запувідий. І той хто жиє за ними – той правильний, а хто за ними ни жиє – той ниправильний. І всьо. 

– Ну, та я вас рузумію.

– О! І най си людина балакаї як хочи. Би тільку їден другугу рузумів. А тов свов їх правильністьов, кутра проти мої ниправильнусьті – най сі моцно пучіхают в плечі.

Ше підійшов вуйко Михань. І би ни пирибивати бесьіди тихоньку на мігах пуказов ду діда Василє, би дов му прикурити. З дідувуї руки Михань прітігнув си в цьмака грани, затігнувсьі, а туди сказов:

– А знаїти шу типерка тії пруфисори, їких ви туво дурікалисти, вуни типерка вже кажут, би брати ду українскуї, тої правильної, в лапках, чи бис лапук, балачки діалекти.

– Шось не зрузумів ти Миханю. Не зовсім тибе рузумію. Давай ше рас. – Проси го дід.

– Ай... та кажут, би балачки ми свої говорили такош на діалектах! Я таке чув по тім радіо! А то мудра порада була. Так кажут, шу то збагатит мову. І навіть тим, шу нами кируют, вуни пишут прумови, чи їм прумови пуправлєют, би шось булу, шось з дивниці народної.

– Ну і шо ту значит? – Питаєсьі Василь в Міхала і сам си з сумум кажи. – А то значит, шо всьо тепет в нас пукрадут. Всі наші вогірки, баніки і чумайдани пукрадут – в українську літературну мову заберут їх... А нам сі шо лиши? Заберут від нас наші слува і скажут, шу вуни нашими нігди ни були!? Йо-йой – і файну, і ніц, і варги, і писук, і твар, і шо там ше? І бамбулєта, і бамбетиль, і лигати, і липушок, і пацє, і вінкиль, і галакати, і дзиглик, і дзюбук і ше добру сотку, тисічку другу слів заберут і навіть дєкую ни скажут.