25.10. 2000

– Ой, товчутсі-тувчуці вуни. І вже їкий рік, Василю?

– Та-а, Михалку, вже сьі тії жиди бют з сусідами дисєтки літ. – Каже дід дідуві. – І ніц в тому люцкуго? Бо то война. І не поймеш хто там правий, хто там на чию землю заліз. Тії євреї, кутрих ми все, і пуляки, кликали жидами... хочут свого! А Палестина своїм майном, свов землив не хоче пуступитисі... Але чось нам кумуністи забурунили жидів так кликати жидами, а пулякам нє. Я того не рузумію, бо то шо жид, а шо єврей то єдно і то саме. Та Франко, Шивченко писали "жиди", бо тоди ніхто не чув про якогось євреїв. А теперка за таке можут в суд подати, як за образу. Не розумію чо то так, чи то ми вже фист старі жиби то зрозуміти. Та мині сі все здавало, що слово "євреї" то комуністичне. А ти як кажиш? – Питаєсьі дід Василь в вуйка Миханє, який ту во надійшов і сі навіть не привітов, а стуїт таги вкопаний, слухає.

– Не знаю. Я ніц не знаю! – Каже Михань. – А шо вустатний піяк може знати? А як я шось знаю – то я вже не останній піяк! Ось в чім колізія! Ви мене розумієте? Али про то шо ви сі питаєте... Скажу... Скажу, шу вуни вже всім надуїли з тов войнов і з тим всєм! Їх мало – але їх все було всюда багато аш забагато – всюді сі пхают, всьо хочут мати, всем хочут кирувати, а хитрі страх які! І бис то їх не любїт.  Хоть вуни і духтори і пруфисори. Але то може і не так, бо я шо де чую, то кажу. А ви, старі, мені поясьніт! 

– Ну то ти Миханю протів тих жидів, кутрих тепер заставлюєт нас називати євреями?

– Ну та так! А шо як їх араби з тими палистиньціма не годні витримати, то шо я годен?

– А якби сі виявило, – питаєсьі в Михані Михалко, – шу твуя прапрабабці була жидівков?

– Ну-у, ну, – задумавсі кріпко Михань, троха примружив їдне воко, здуймив си кашкит, почіхов потилицю, поставив го на свую красиву та розумну голову, яка, як він кулисьтучка казов, шо вона в него для того би кашкит нусити... Витігнув грибинец з кишені штанів, ше рас здуймив кашкит, зачисов си на рімно вулосі, натігнув кашкета, сховав гребінця і так каже. – Во яка теперка пулітика від вас пішла!? А як би так, то шо? Та мені як ше був мулудим і файним, як сі тілько вжинив і добре ми гендиль йшов, то мені жінка з тещов не рас казали, що я маю мудру жидівску голову! А то теперка та Ізавра мене додзьобала ду того, шо гулова в мени тілько би кашкет нусити і писком з ней на ню галакати, а колись, ге-ге, я був мудрим чулувіком... І то, мині сі так здає, бис то, шо можи я тойво... – мурґнув хитро до дідів воком, – я може і є тим... І вже всьо! А решта нашо казати?

– Решта... Шо ти так Миханю хитро вубиртаєш слувами, як той адвокат? Ти на просто скажи – ти за чи протів?

– Я? А чо я маю бути протів? А чо ви сі мене, і їх, вчипили. Гм-ммм... Ага! Во в чім причина. То то шо ви мене каждий динь глоджите, то то всьо черес той ваш скритий расизм і антисемитимізм? Во в чім річ!

– Шо ти плетеш, Миханю?

– А шо? А я все був і є за жидів. А вуни шо ни люди, чи шо? Люди – мудрі люди, каждий другий як не лікар то пруфесур, а як не професур то адвокат якись. Так шо ви сі ліпше не рипайте протів мене, бо я тепер всьо знаю на чім ви стоїте і за шо вас можна підчипити. 

– Миханю! Та з тебе такий жид, як з мене вертульот! Та як бис мов магазин, або бувїс адвокатом, то ше бим пувірив. А тоті тії твуї гулубі вочі, та русе волосі? Шось я не запримічу в тебе жадних ознак!

– І не тра! Вам сі тілько би мене причипити! То вам зась, шо я жид... то вам вже зась, що я не жид, бо маю красиве словянське імя... і норов, і вроду.

– Ой, Міську-Міську, тішка з тубов балачка, бо в мене таке саме імя як в тебе. Але ти все знайдеш як викрутитисі.

Али-во, надійшов Артем Листопадувий. Вуйку Михань сі чось втішив.

– О, я зара му дам шпрайса! – Кажи вуйко до давніших.

Йде змучений Листупадовий в засивілих від пурухів кірзувих чобутах, з бушлатом під пахов (зрані зимну, а типер душно), з ґралєма на плечух, пумагов своїм грузити, рускидати на гуроді гній.

– О-о-о, – каже вуйко Михань. – О, аш типер ти від мени заробиш пу носі!

–  Доброго всем здуровлі! – Вітаєсі. Здуровкаєсі – пудає каждому руку. – Ну і... І за шо?

– А, зара будиш знов!

– Та шо сі сталу?

– А ти шо си мислиш, шу я забув кули ти балаков кулись, шу ни тре нам бути синами України, свої диржави, а треба бути ї панами?

– Ну, зіпровди, казавїм.

– Ну і зара буш мов "ну", – вуйку Михайло запхов пальці в кишеню блюзи, витігнув пумнєту пачку дзиґарів, пумнєтий сєрник, взєв то в єнчу дулоню, ше витігнув пумнєту і вубсипану тютюном хустинку, тріпнув і чось втер си нив пу сухому носі, і аш путому зі споду дубув пумнєту книженцію, шу маї вубклад з тогу самугу мнігкогу папїру шу і всьі ї липушки; рузрімнов, троха зтріпов друбінки від цьмаків і гет ни зу всьої сили хляпусь пу шнобили Артемчика, аш му сьвічки в вучох засьвітилисі і затерп, пу низдалому, ніс.

– Ви шо сьі бити хочити? – Злапов Листупадувий вуйка за руку і троха ширпнув туда-сюда.

– А я шо тибе чипов чи шо? Ти чо мене лапаєш!? Та то ту твує тебе тріпнуло! То твоя книшка!

– Вуйку, мині далеко ду Кличка, – нирвово, – али як трасьну щиглика пу ваших метир дисіть з капилюхум, пу нусярі, ту бидити виділи, як вам сі електрустація в гулуві на сто вольтів включи.

– А ти ни пащикуй! І тоє ніц, шу тубі бис пару днів трийцьіть три! Читовїм в ґазеті ше тамтого року, кули ти сі врудив. В мене добра памніть на всьо, о... Ти казов би ми ни були дітьми? Казов! А шо туво написов? – Руспістер де-буть книжичку і від себи каже. – Би булисмо дітьми диржави, дітьми України Київскуї Русьі! Сам субі перечиш. Во я про що повідачку повідаю. Мислю мою лапаєш?