21.10. 2000

Гей-ну, шо той Нилабиш? Спит, дрімає, а чи встов і вурухоби вубісцьом і вурухобисі бісьцьом? Гей-но сі здіймем ги гурубцьі і з верхів липним, а що сі діє і ту, і ше на тамтім во боці сила.

Тамичка-о грузіт бурак, зібралисі люди і цабанит малий ростум, але старий роками тесть на пуридного вагов зятя інжинера:

– Та як бис був мудрий, то бис ніц не казов. Али ти дурний, ну то мусиш щось казати. Ти химко дурна! – То так чує зєть, кутрого вже діти виросли, і кутрий вже вось буде внуки мов... чує за то, шо порадив шось не так, як того хтів старий. Во так во – їден старий, малий, слабий і без усвіти керує, пуштуркуєсі великим моцним та вивченим в інституті… 

А путому, пу руботі, сидєт люди, пют гурівку, хтось шось гувори:

– А во, зіпровди, а во най ти зєть скаже, як мені не віриш… він в інституті вчивсі!

– Та шо ти сі зєті вчипив, – відпувідає тисць, – в інституті… ага… та він сидит ги в штани нарубив. Та він як би був мудрий, він би шось сказов, але дурна химка слова не скаже.

– А не пішли би ви? – Мнігонько відповів-спитовсі зєть.

– О, тілько си зачіпи! – Врапт надувсі тисць.

Ех.

Добре, люди, кули є файна рубота, а коло роботи ше люцка дітвота... Дітвахи бовїці, щибечут. Али шо нам то? Бо є діТвота, а є діДвота, а то ріжниці між тим вилика. Бо дітвота – то гурт дітей, корінь слова – діти. А діДвота – то гурт бідних, коріньслова «діди». Але не в розумінні що ото діди, то ті котрі мають внуків, а в розумінні, що діди, то ті старі не бриті, не голені, котрі ходіт по жебрах, виглідают таги діди з бородами сивими, але в лахах вубдертих, зашмурґаних.

Ех...

Ну… а наші діди, про котрих багато в книшці – то діди єнчі, гуспудари, патрійоти, пумічні люди…

А ми тріпнимсі ше на пудвіри цьотки Паланички і горобчиками пуздрімо бис шибу, а шо там в хаті вуна роби. І шо ми пузріли? О, та Паланичка сьнідаї. Є шо їсти на стулі! Не голудує. Али всьо їдно гірка гудина бути бабі самі… биз хлопа, биз дітвахів. І сама то всьо ґнирає, і вже сили тої нема, як замолоду…

То во там, видити, колик пухиливсі, а там пліт рузчипіруєсі, а туво сьціну тра підліпити, бо штукатурка, мащинє відлітає і то троха на дідвоту стає пудібним абу як ше кажут – на дідовство.

І "дідовство" чось чисами балакают не на то, шо то є вубісьцє заможного старшого роками пана, котрий називаєсі дідом, бо внуків має... а є дідовством вубісьцє занедбане, таким таги жиє дід жебрущий і то тутка такого діда дідовство. Дідовство – як занедбане хазяйство. Хоч і діда на пудвіру може й не бути і можут ту мешкати самі молоді люди, але тримают то вубісьцє не до пуридку, а як їкесь дідовство і пру таких скажут – діди.

Ех…

Али чисами кажут в єнчім, ліпшім, смислі на дідовство. Дідовство, як спадщина від рідного діда. А люди, знаїти, вміют пу різному вубиртати тими самими словами.

Ну то… було би висиліше Паланичці, якби були її діти з нив, али вуна їх ніґди не мала. Тата свого не памнітаї, а мама вмерли літ двайціть чи триціть взад і с тих пір цьоці Паланичка сама сі на вубісьцю лишила і пу білуму сьвіті сама кулоти. Колотисі ї як той день дась. Від рані тай ду вечура. Їка вуна ви вже знаїти з пучиткових пувідок, или чи вуна така все була вже ніхто не памнітає. Кажут, шо така сі ни врудила. Шо була файна дівка, і кавалєри ду неї худили. А путому шось сі стало… їкесь пирижитє ї злумило.

Типерка-во їсь зупу з хлібум. В хаті ше є кури, котики. О, вуна кутів фист люби! І балакає бідна, хоть сі біднов ни чує, з ними. Кути пувилазили на стіл. Їден чемно сі скулив і муркочи, муткутит. А єнчий підійшов ду цьотки і... – Мняаав! – Так троха встидливо, але голосну. – Мня-а-ав! Ав.

– Чо мнявкаїш? Чи ти ни мнявкаїш, а мнєвкаєш? Га? Так казов ми вуйко Василь, ну той буювик старий… Та ти знаєш пру кого я кажу – їго і ше другого такого буювика Міхала всьо сило знає. І ти там лазиш, то мусиш го знати. Ади коте, як го вздриш, то сі ни бій – бо то буювики, то тілько така припувідка пру них і вони так сами їден пру другого кажут. Али вуни сі ні ским не бют. То пуридні пани! Любїт і пумучи людині, і чогось навчити і.. і шось люцке все скажут, аш лекше на душі стає. О!

– Мняа-ввв!

– Та так! Слухай дальше. Ну то я про то чи ти мнявкаєш, а чи мнєвкаєш пувідати буду пувідку, вивидачку таку, кутру чулам від Василє.

– Мнєєєєии-ввв!

– Ну во, власне. Слухай дальше.

–Ааа-вввв-муррррр! – Тресі кіт мордов ду тої руки в їкі вуна лишку тримає.

А другий кіт ніц не каже, тихонько сидит і сі диви, грієсі ду соничка, клапоть їкого бис шибу світи му на крижі.

– Ну то, шо хочути сказати… Казав ми вуйко Василь, що в Бережанах і Київі пси гавкають, так знаєш – Гав! Гав-гав! – Голосно правдиво пу пісєчуму гавкнула, аш сі кіт наїжив, а єнчуму тожи шерсть на крижух заґірґичиласі зу страху. – О! Ну то тамичка пси гавкають, шобисти занали, коти. А вже в нашім Нилабиші, і такузов в тих наших Бирижинах, пси вже не гавкають, а говкают. Во так во – Гов-гов! Гов! Гов! Гов!!! – Голусно заговкала, а кути кулев шпруньґа зу стула... і під лішку схувалисі! – Та чо ви такі перепуджині!? – Дивуєсі цьотка. – Шости пса ни виділи чи не чулисти? Та пси зіпровди говкают в нас. Киць-киць! – Закликала котів, наставивсі з-під лішка їден, а за ним другий, витігнула го за лабу з-під лішка на сиридину хати, двума руками взєла на куліна, пугладила, пуставидла на стіл. Балакачку балакати буде їм далі... Другий тожи вискучив і знов вмустивсі на той клапоть сонці. А в хаті, і на столі, в цьотки капарства ніц не мама – всьо чисто повимітала, повитирала; поприбирано так таги госьці вось прийти мают... али ніґди не приходіт, бо… бу вуна їх не кличи. Сама жиє, ніхто до неї не ходи, али чистоту та пуридок люби. А в хаті на стінах ікони різні, образи. Мальовані, десь куплені. Та картини квіток і котиків нею вишиті.