5.10. 2000

Вечурієсі.

– Ти знаїш їка тепла восінь?! Нівроку-нівроку. Всьооо сі за тепла на гурудах роби. А чисом, тими минулими літами – булоту, дощ, руки вубґаровані, мокрі, з носа капає – ні бараболі викупати, ні бурака витігнути зу зимлі, – вугори дідо Василь.

– Так-так, – підтакує Михайло. – Пусувайсі троха, най си твуя шлюбна кулу нас задницю пустави.

– Шо-шо? – Питає Василина.

– Кажу твому, най си Василина сєди!

– Просисі ду дуба дупа. – Сьмішком вурухоби бабу Василь.

– Шо-шо? – Косисі жінка.

– Кажим, шу ду дупи дуба би не квасніла вчурашна зупа.

– Та я ти зара вмелю тим язиком! Я ти зара пуграю варята! – Тай пупхала руками свогу сидєчуго діда з балька. Йой, а він тілько брикнув з балька нугами, ги то тилє! А путому хвать баба Міхала за ногу. Певно тожи би пиревернути дугури дриґами. Місько рипнувсі тікати. Али тим тілько бабі пуміг – вона го махом пирикунула дугури цапки бис бальок. Дідо Михайло гепнувсі боком ду ґрунту, а ноги трасьнули Васильові на груди. Баба Василина сі сьміє, таги то їкась кумедія. Ой сьььмієєєсі!

Михайло замісь злості зачив тожи сі сьміяти з тої варяції. Хихочутсі вубидвоє. Баба на стояка, а Місько за бальком. А дід Василь йуйкочи, – йой-йой, – му шось в крижух стриґнуло і гулувов сі ду чогусь твирдого туцнув! І булит го, і хочи сі му такузов сьміяти з свої баби, яка вуна варятка! А він навіть не знов ду типерка жи вуна така. Во так во – ціле житє разом пружили, таги голуби си вуркували – а та враз го за ногу і литит хлоп, ги пєри коміть гулувов. І ви знаїти? Смієсі!  Юйкочи і сьмієсі:

 – Ха-ха-ха-о-йой-йой… Аха-ха-ха – йой-йой. А-ха-ха – ой-ой.

А то ше більше Міська з Василинов сьмішит. Цуд люди! Сьміюці таги малі діти. Ше троха і сі пувсикают зу сьміху.

Встає насилу Місько. Баба дала му руку. Вубтріпуєсі.  Пумагают встати Васильові. Ригочуці всі троє. Дідуві Василиному від того туцканє аш сі вулосі зузаду троха закрувавило. Лапаєсі руков і сі далі ригочи.

– Хихи-хи, хаха-ха, – їднов руков тримаєсі за голову, булит го, а другов за живіт, бу тожи булит, али зу сьміху, аш сі скулив. – Ну ти бабо втєла! Та ти на пів гулуви менша за нас, і хоць купу літ з тубов жию, алим сі ни спудівов!

– Та я сі сама не спудівала. Ґ-кги-хи-хи... – Ледве сьмішок стримує.

– Ну во.. всьо… – пуказує вубкрувавлену руку, – ниси чвертку… абу півлітру. Будим з Миханьом чериз натиранє жилудка лікувати мую галамеґу. Дусить шо мало книжок пручитовїм – то ше навіть тії, бис тую дюру, пувтікают.

 – Йди-йди не балакай, бу ти пшик бис дюру в штанах втікне! – Відбиваєсі баба.

– Слухай… – перетігає Місько, би сі сварки не стало, як той казов, з великуї любові дід бабі воко ранив, – слухай, а ти вже худубині їсти дала?

– Та-а… чуїш. Вже сі рузпсьошила та худоба! Кунув Василь бурачинє. Нє! Кинулам храбусьцє з капусти. Тожи нє! Вуна ти їсти не буде!!! А то шо вже з тов худобов має бути! Хіба цукорки в магазині ї купувати!?

– А во зара підеш, – каже Михайло, – путєгаєш ї за цицьки пу стайни, насикаєш з вімє скупец мулука, а путому най троха гулодна стуїт… і будиш виділа – ду рані всьо зісь. Ду рані, во будиш виділа, жолуб буде чистий. Вилизаний!

– О-йой, сусіду, не добалакуй. Кунсультант ти виджу великий пу худобі?! Во як зара принесу чвертку, тос ше більше в балачці не годеш будеш сі спинити.

– Спинити пити? Та шо то чвертка? Та я літру їдним махом видудлюю… квасного мулука.

– Ай, за рас!? І сі ни спиниш, би пувітри хапнути?

– Та не пити, а гувурити сі спинити. Али то таке. – Каже Василь.

– Ну то всьо вже. Мовчу ги риба! Тая риба, шо в наші ріці. – Жиртує Михань.

– Ага-а, жартувати – би ни хурувати. То ти Миханю про ту рибу, кутрої нема в наші ріці? А тої ріки – схочу перескочу.

– Ну то шо? Ну то ше буде! Кулись була? Була! Ну і буде! Була би вуда чиста. І тра шлюзи в дулині пу нищих селах пурузбирати, бо риба не може в нерест йти. Вуни воду ше з кумуністичних чисів забарают в штучні копанки, в ставки. Такі загати нарубили з битону, з дущок, вище люцкого росту – і ніґди тії шандори, чи як то сі зве, не відкривают! Ну то їка риба може бути? Наші пацани в ставах налапают, привизут малька, запусьціт в ріці, а... А перша вилика злива з того каналу всьо вимиває в самісічке Чорне море! А назад риба не годна приплисти. Та пу драбині на тих шлюзах риба хіба пулізе? Во такі в нас гуспудари! Була ріка так фист з рибов, шо з Бирижин навіть на лини сюда прихудили, приїздили. А раків кіко було? Ого-го! А типеричка – канал каналом. Вирімнали під шнурок! Та пфу! Вже дисіть літ як то наші кируют, а ли ніц не дбают навіть пру тую малу рибку в Ценівці. Ну то шо вже казати, жиби вуни дбали пру нас, виликих. Али ше всьо буде, люди! І вуда чиста в ріці, а не та камуть. І риба вилика! І мудрі кирівники в країні будут, а не тутуво злодійство, шо і нас, і Україну мурдує.

– І кілько ше чекати?

– А я шо сьвіта Михальда? Я не знаю! – А за тим Місько махнув руков, таги закриває рану на гулуві Васильові, али сі її не туркає, каже. – Ой… Неси чвертку, Василино! А я си… – і тов дулонив припер си писок зу сьмішкуватим і ніби невинним липаньов вучий. Мруґнув воком Василині. – Неси! І вогирки квашені… хоць зо два…

– І хліб смальцьом, зу шкварками, насмаруй, а зверха цибулі накрищи і… і пусули! – Куманду дає Василь.

– Та знаю-знаю, той ваш фірмовий закусон. – Пішла баба.

– А, і ше зільонки вузьми! – Михайло.