26.09. 2000

Смиркаєсі. Здаєсі, в нучи буди примурузук. Діди на всякий випадук в ваталінових штанах вийшли си пусидіти на бальку, пуцьмакати круцьки тютюнові, вигувуритисьі. І сі вигуворуют! Али не сами си тутка пусідали. Хто ше? Та вчуїти з бесіди.

– Егех! – Тєшко видув з себи дим діду Місько. – Маєш ти Україну, маїш!

– Аякжи, Міську, таке житє – шо маїш, то на то нарікаєш! – Уважи дід, Василь.

– Та хіба я нарікаю? Та то всьо мує рідне! І пулє, і доли, і гори… Я тільку так троха, би сі бесіда завїзала.

– А, ну-ну, – затігнувши цьмака в себе, моцно варґами го ймивши… кінчик цьмака заблищів чирвонов, ги гать, гранив. – Гхи-кхи-ґхи-кхи. Агу-ґгу-ґгу! – Закашловсі, на всі заставки, аш му вуда з вучий путикла. – Ойой, бабиско… ти дивисі шо вуна ми викупила! Божи мій рідний! Як вуно в горлі дре!  Шо  вуна ми купила!? Та він їкись стухлий! Казовїм Василині – як купуїш, ту хоць пунюхай. Нюхай! Викупила! Та шляк би то трафив з тим тютюном, бакуном, махорков… і тов Українов. Як то так, шу я на пенції мушу екуномити, бу дуругі дзигари в магазині, і мушу курити тую во тану потолоч!? Ше й зацвилу… Йо-йой, як воно пече в писку і в горлі дре. А качка би то копнула! Їкий я злосний! Ну-ну! Та я шо худоба, шу мушу нездаль ду писка брати? Та худоба стухлу траву ду морди ніґди ни возьми! А я що гірши худоби!?

– Та ви вже, діду, купку літ на пенції, – мови Листупадовий, – маїти пенцію, то чо си шось люцке ду куринє не купите? А цьмакаєте таке во.

– О-йой, ше він мині буде фирков тов пенційов! А я тої пенції кулько маю? Та певно її якраз вистарчит на тії найтанші дзиґари зу склепу. Али якбим ше димом тим не тілько дихов, а ше їв… дим з дзиґарів їв, димом вбировсі, на димі спов і димом накривовсі – ну якби на туто всьо пенції вистарчило, то певне жи бим гунурово купувов сигарети в магазині. І не їкі буть, а тії з фільтром… али нє… фільтри би відломувов, би вуни тягу слабшов робліт. Али… али за тую пенцію тих сі димусосів ни накупиш, хлопче, ни настачишсі! Люди, та ми бідні аш сині, а від тих, шу пу владних, кабінетних бамбетлюх сидєт тільку від них чуїш – любіт Україну, і любіт Україну, і любіт Україну… Сами сі наживают, вубкрадают… Вкрали від нас субі тую Україну! Ой, вкрали! А ти їх люби? – Дід ше рас затігнув того димососа і знов сі моцно закашлов. – Кхи-ґхи-угу-ґху-ґгу! – Путому сі віддихов і моцно приліпив. – Пфу з токов у…Українов! Та я не за таку буровсі тілько літ протів тутих зайдів… А типерка свуї гірше тих зайдів маму рідну обкрадают… Пфу на них – їкий я зара злосний на туто всьо, шу бим з тої злости дріт перекусив!

– Йой, та не синій так фист, вуна тая злісь ти зара перейде! – Підійшла і вугори баба Василина.

– Шо і ти вже ту є? А ти бабо знаєш їку моцну заразу ми викупила?

– Ага, – вструмлєї своїх пєть купійок Артем, – такі моцні, шо як сі затігає писком, то дим відразу валит бис вуха і вочі!

Всі сі сьміют, навіть дід Василь. А путому він тому мулочуму, сирид тих, шу туво є, кажи:

– Слухай, ти ліпши скажи, чо в тому сьвіті справедливусті нима!?

– В їкому тому?

– Та не придуруйсі їкому-їкому… та в україньскуму сьвіті.

Артем путігнув дугури римйонами, а ду дулини кутиками варґів.

– Чо сі морщиш таги сирида на пєтницю?

– Не рузумію шо ви хочите? Справедливісь? Та її все нема і все вуна є.

– Слухай я вже старий хлоп, ти мині свов філізофійов межи брови диму не пускай. Ти си тільку пудумай шо сі роби вже ціле дисєтилітє. Гадалисмо, шо як Україна свуя нечипана зайде – то як сонце вдосьвіта з-за горба вийде – враз всєм добре та тепло стане! Али то так сі чось не роби. А робисі то... то, шу і той, хто сі нарубив ціле житє тішков працив, і той хто ніц на рубив – вубидва мают їднаку пенцію. Ту шо є справедливісь? І тая пенція мала! Мізерна! Так тілько би прутігнути зрані ду вечура. Справедливісь то? Ту шо є справедливісь в країні? Та нема! Нема!

– Та так, так є. Але так не має бути… і так не буде.

– О, ви сі дивіт – він мине путішив – не має бути… Али є, хлопче, є. Так дужи кажут, і я, признаюсі, казов і кажу, шо мускалі нездалі, бо то кумуняки всі, які хочут би ми рабами в них були… і субов би ми не були. Али ви сі пудивіт – я за мускалів мов пенцію сто двайціть і ше на руботу худив – і ше на руботі двіста рублів платили. Я чорнороб принусив дудому триста. Бис жаднуго диплома в мени таги в Міська шо має диплом з інституту. То були гроші! Шо було хтіти? Али ми хтіли би нами мусквичі не пумахували! Триста літ московскої окупації – то тішка справа. Али типер де то є? Де та моя пенція і ті мої гроші? Га? Тілько вубіцєют-вубіцєют – яйцєма пу кишени качиют. Тих дисіть державних літ то час загублених надій і великих розчарувань! Бо якби тілько всєм тре було затігнути паски, бо країна мулуденька і ше не годна – али то видим, що не так – бо заводи, фабрики, магазини – то всьо тії нуві срані патріоти пу межи себи за купійки порозпихали, законами нувими злодійскими прикрилисі. Тепер вуни під тризубом нашим в вишитих суручках, під прапором жовто-синим дурут нас дальше і більше. Дурут і друт! Друт з хлопа вустатнину і дурут! Дурять нас! Аш сі плакати хочи, як то всьо виджу.

– Ох ти дивисі! – Дуймили го, тії слува, що шойно сказов дід Василь, ду самого серці і середніх літ вуйко Михань дрібіжит. – Та тую Україну фальшиву, тре вже певно з хати віником вимитати! Або брати пістолі і най тії срані димукрати забитаюці гет! Туда їх в їдну купу – і кумуняків тих, мускалів, і тих наших димукратів! Бу я хоць і не маю тих літ, шу ви, вуйки, Михайле, Василю, али я видів добре мускалє з їго СеРуСеРум і хтівїм України. Дуже я хтів! Я навіть в ланцузі стуйовїм віди Львова ду Київа… І навіть плакувїм з радусти, як перші жовту-сині прапори затріпалисі! Али всьо! Всьо!!! Аш во типеричка во, нині ввечір, любов пруйшла, як то кажут, засохли пумидори: ни хочу я більши тої… такої України! Най сі та чирвона нездаль вертає! Зато вуна мині дась за рублє во так во наїстисі лівернуї, вариної кубаси і напитисі гуривеґи, най буде брижнівскуї чи андроповскої. Всьо! А мені більше ніц не треба! Во аш нині я зрузумів, після ваших слів, вуйку Василю, шо мені треба! Сам сибе зрузумів, а тре мині не так багато – би всьо тане було – випити, зісти і вбратисі… і вже всьо. Аякжи!