22.09. 2000

До родичів Івана Сьціни приперласі далека родичка. Їкась київска мулуда – так мижи трийціть і трийціть пєть літ – художниці. Їка є українков, али кажи, шу всьо свує житє гувори русков мовув «патамушта ета всєм панятний язик»… І кажи, шу можи рузуміти українску мову, кули гуворут пумало, бо хоць мама з московских кирунків, тамичка сі врудила… али тато є з тутейших країв, зу самого Нилабиша. Ну ви таке виділи дись жиби тато були з західної України, а доці вже плела бесіду московским язиком? Али ше каже, шо вже ніц не годна рузуміти нилабишскуї балачки, хіба троха. Туму тії, кутрих звут «ліпшими нилабишцєма» мусіли перехилитися з нилабишської на українську розмову. Бо, в даному випадку, українська мова виявилася щось середнім між споконвічними нилабишськими звуками та московською тут «разґаварівают на каторой люді ні месниє».

Пані Вікторія має гарно поставлену манеру спілкування, уміє ніби переконливо говорити. І хоч із собою жодних власних мальованих вуливув (тобто олією) чи вулівцєма (тобто олівцями) рубіт не привезла, проте поводиться так… так, ніби… ніби вона є якщо ще не генієм, то вельми дуже сильним знавцем мистецтва. Сьогодні зібрались у Івана Сьтіни, як ви пригадуєте, він себе, і односельчани, вважають за художника, хоча малює він зрідка, але малює.

Також приніс сюди під пахвою усі свої творчі роботи, а їх біля десяти штук, Іван Наймудріший. Робіт він має значно менше за Сьтіну, зате участь у різних виставках місцевих брав значно частіше… дозволяючи собі поміж новими творами інших митців ще і ще раз виставляти повторно щось із свого скромного доробку. Також тут без нічого присутній Листопадовий.

Пані Вікторія, чи через те, що вона спустилася в Нилабиш із Києва, як «із небес на грішну землю», відповідно сприймає нилабишців за «село», у не найкращому розумінні цього слова, чи може тому, що всього лиш має зверхню, зарозумілу, снобську натуру – вона дивиться, оглядає роботи-картини розставлені туво по кімнаті місцевими митцями так… так ніби витирає об них своє взуття, ось штурхає зараз по рамі картини своїм черевичком.

І тицяючи каже, що це «да уж, містєцтво»… «а вот ета работа – точно дрянь». І майже всі роботи на її думку тут не вартують навіть полотна на котрих намальовані картини.

– А що ж тоді мистецтво? – Знервовано запитує Іван Сьтіна.

У відповідь чутно, що мистецтво не те що зачіпає, а те що переконує.

– Нє убєждаєт, парні, всьо мімо. Вам надо ещо учітся рісовать. Ілі нєт, лучше нє, нє надо вам ічіться, єто нє ваше, как ґітса, нє псуйтє воздух іскуства!

Між присутніми розгорілася гаряча дискусія. Емоцій багато, вибалакують наввипередки один одному.

– Та погляньте в історію творчих робіт визнаних митців, то хіба кожний твір є приємним?

– Якщо не приємним, то принаймні, таким, що дратує! І чисами фист. – Каже Павло Скажислово.

– І що єнчих трафунків не дупускаєш? – Питаєсі Балачка.

– А яких інших варіантів, друзяко? Штукарство… тоте мистецтво – то все те, що зачіпає. Бу так! А якщо вуно не переконує, не чіпає мене ніц, не чіплєє ні сум, ні радо – ну то… то є не штука витончена, не мистецтво, а шо буть… – Ствердив так мислю свую стрункий парубок Скажислово.

– Висловлена шену-во… щойно… твуя думка є у певній мірі оманливою, хочисі сказати обмазливов.. А хто хлопці сі зу мнов годи? – Питаєсі Василуньо Балачка.

Хлопці сі троха зморщили на писках, видаєсі жи ни хтілусі їм в такі дебрі, штукарскі хащі, впихати свуї світлі чола, али, шо зробиш, як кинш сі питає, то тра шось вугурити.

– Я сі годжу, бо те, що не зачіпає нині може зачіпити тоді, коли прийде на то час. – Мовив Артемій Листопадовий.

– І всьо? Хто ше? – Балачка.

– І усьо, Василю. А шо ше ти сказати?

– То чо, хлопаки, слува муї є обманливими? Дивно фист то таке чути ше й від Кинша. – Стуїт на свому Павлусь Скажислово. – Мистецтво, доприміру,  образотворче… чи то своїм словом скажимо, то штука мальована та ліплена… Або підем, Василю, далі, сі пудиви ше на віршованє, на тутую пуезію випацьоркану слувами вишуканими, ги на вилушки вилущену! Або і ни все вишуканими, а навіть слувами такими во шу ми тутка зара гуворим! Али так ти в ридок пуставлиними файно.. ну... ну... шу аш сі хочи! Нуто тото є шо? А то є штука туди тутка вже висока! Мистецтвом го називаєм. А музика хлопці!? Та шо то вугурити?!! То річ божественна як є в руках то того, хто то вміє – з кількох нот цілий всесвіт зліпити. Та будь-яке мистецтво – то є засіб мови! Засіб вираження особи. І воно лишень тоді мистецтво, коли воно спроможне говорити, спроможне висловлювати себе.

– Та вірно ти кладеш свої слова, – твердить Артем, – до складу, друже, вугориш про річ високу – хоць бири і записуй за тубов. І тоті слува твуї то є провдов, али…  Али то не є всьов провдов про мистецтво, про штуку, як ти шойно сказов, випацьоркану…  Бо пацьорки, то не тії тілько прикраси, шу сі баламкают на шиях панєнок, али пацьорками можут бути і всякі блищичі дуругі камінці, діаманти руботи ручної… а туму… – пудививсі скоса на панєнку, – туму… шось сі троха збивїм з того шо хтівїм сказати… і тим не менше, інколи мистецтво, кажу вам, може говорити на мові незрозумілій. А як ми чужу мову, мову іншої країни, як ми мову іншого митця маємо розуміти? Нуто то, що ми не розуміємо чужу мову ще не може бути свідченням того, що та мова є хибна та несправжня в тієї чужої країни. Чи не так? І хіба не має права художник, митець говорити, писати на незрозумілій нам мові? Бо може його внутрішній всесвіт – то як країна, як чужа нам країна. Або може він такий відважний, що взагалі з нулє, вигадов то всьо – і звуки, і букви, і слува, і речиння всі у мові своїй новій мистецькій, у мові свого живопису чи скульптури?! А сьвіт то не є тільки одна мова українська чи тілько їдна балачка нилабишска. Та у сьвіті біля шести тисяч мов... хоч і держав всього кілька сот. І те що хтось говоритиме на мові мистецтва, котру я не розумію, і ніколи не чув, то це не означає, що та людина балакає абсурдно чи, як то кажут, белькоче. А бис то се тра заборонити? Та нє то не тра спішити таке забуронювати! А тра сі прислухати та придивитисі. Якшо мова автора є зрозумілою йому – то які претензії у нас можут бути до його внутрішнього світу!? Він каже музиков чи малювидлом своїм – а ти бири дивисі та слухай і видь та чуй го! А як ніц не видиш та ніц не чуєш в тім для свої душі, то не руш го як того гриба в лісі, їкого ти перший раз видиш і ніц пру него не відаєш. Не копай го нугов, най буде, може то добрий гриб.