18.09. 2000

Дущит дрібонько. Мрака така. Слута. Під липами стуят накурковані, нашпиґовані «білов кавов» Богдан Листковий, вуйку Михань, Гриць Наддурожний і Їван Сьцьіна.

– Шо зрубити, хлопці? Тільку нашуго…

– Та-так, тілько нашого, шу си випїм, пубалакаїм, пусьпіваїм!

Надійшли Василунцьо Балачка і Петрусь Перто, підійшли, сі пуздоровкали за руки, ну та таяк то має бути.

– Шо вже коні тверезі, а хлопці заприжині? – Питаєсі Балачка.

– Та їкі нинька коні як зимлє сі розмокла!? Де ними хто пуїде на гуруди чи в поле!? – Впуридковує вуйко Михань.

– Во… на тримай! – Пудає Листковий килішок Васильові.

– Та дєкую, я не хочу, – відпираєсі Балачка.

– Та вйо! Шо ти хлопе? Ти шо не хлоп? Та не будь бабов! – Дутискує го Листковий. – Шо сто грам ни випїш?

– Та не хочу я того!

– О-йой, ни викубилюйсі, – рече вуйко Михань. – Дивисі шо ми маїм! – Витігає з торби мало шо надпитий трилітровий бутиль гуривеґи, ну... тої самогоняри. – Вйо, давай за компанію!

– Но хіба шу за компанію... і то двайціть грам, чисто символічно. – Згудивсі кинш Балачка з троха квасним писком... зу скислов мінов на своїм твари.

Налєли пу пів стограмового килішка їму і Петрусеві. Випили. Закусили жовтими вогірками насільниками. Кинули пару слів і вже за хвилю знов наливают.

– Люди добрі, я більше ни буду! – Відпираєсі Балачка.

– Та й я не хочу. – Відпрошуєсі Петро.

– Та ви шо? – Дивуєсі вуйко Михань. – Ви шо не хлупи чи що?

– А шо таке хлоп? – Балачка хоць відає... али сі... пирипитує.

– Як шо? Ти шо сі нині врудив? Та як ти хтоп, то маєш знати шо таке хлоп. А хто не хлоп – той баба. Та ти скажу, бу маю на парканайціть літ більши тебе. Я ти скажу на хлопский розум, шо таке хлоп. Хлоп – ту є той, шу все на місци тримаєсі! Кумпанєйский чулувік! І кули тре випити – пє, тре вкрасти – вкраде, тра вимахати курвеґу – вимахаї, тре кумусь дати пу морді – дась. Во шо хлоп! І хлоп все сі кумпанії, кулєґів своїх тримає! А хто ни пє, ни кури… не кажу вже пру решта – той абу слабий, абу баба… баба в хлопских штанах! Шо нє хлопці?

– Провду кажиш! Так-так. Зіпровди так. – Пудвердив Бодько Листковий.

– І шо? Як ми зара з Питром ше рас ни випєм… ту ми шо – баби? – Питає Балачка.

– Во! Сам рузумієш! – Твердно киває вуйко Михань.

– Я рузумію, вуйку…

– Ну, ото ж бо, Балачко, власне! Я все казов шу ти хлоп… хлоп на місци! Хоць ми і дехто казов, шу за теби не тра гулусувати, бу з тубов сто грам не випєш. Нє, Бодьку, казовїс так?

– Та... та казов, – зніяковіло признаєсі, – али туди Василь ше киншом не був вибраний.

– Во, видиш, люди в тебе не вірили, а я вірив і я за теби гулусувов, на кинша. А кинш мижи нами типеричка більш автуритетний як гулува кулгоспу та гулува сіліради. Ну, а шо ми сами маїм го, – пуказує на бутиль самогону, – видудлити? Та ми сі вубдрищим на місци! Ха-ха-ха! – Засміявся зі свої слів.

– Я розумію, вуйку… вас. Али рузумію, шо вже ліпши не бути хлопом взагалі, ніш бути таким хлопум, як то ви си зара рузуміїти!

– Шо?

– Та то шу чуїти! – Зачинає заводитисі кинш. – Шо то ви за такі хлупи як тільку їдно в вас на думці – би сі нацьмакати тютюну, нажльопати гурівки, шось вкрасти і путому на пяну голову набити їден їдному писки? Та ви пу тому ше хоть годністи махати? Чи туди вже ваша жінка вас мокров шматов пу дурнуваті ґембі і пу крижух махає?

– А я шо мушу свую махати? Я ше маю в селі ни їдну бабу для тої справи. Я ше є хлоп! Най сі баба скриє! – Вдарив себе кулаком в груди рузчирвунілий на лици вуйко Михань.

– Ага, хіба пу тиливізуру! Абу секс пу радіо. – Підчипив Питро Миханє.

– Що ти шмаркачу кажиш? Взєв ліваком вуйку Михань за барки Петрусє і припер го ду липи. А правак затиснув в кулак і тримає кулу гулуви. – Шо ти сказаов, шмаркачу? Як ти зара хлопну рас мижи вочі – ту більши ни будиш ду старших варґов!

– А я шо вас вубізвов чи шо?

– Ну дивисі мині! – І відпустив з рук спитий, худосилий вуйко молодого, більшого за себе парубка.

– На пий бу ті шляк трафит! – Дає повний пугар вуйко Петрови. Петро сі дилікатно всьміхнув:

– Не буду пити.

– А ти будиш? – Питаї вуйко в Василє.

– Нє.

– Ну то ви ни є жодні хлупи! Йдіт нахрин звіци… тридивізії мать… поки я ше добрий!

– Ну-ну… злапайсі за липу, бу сі зашпортаєш і писук на пляцок рузтувчеш. – Кажи Петро.

– Шуруйте звіци! Я ту кумандую! Я! Мій бутиль і муя куманда! Ви ни є жадні хлупи! Ніхто з вас не є хлопом! Ви слабаки!

– І бути не хочимо такими хлопами. Чуєте, як то повідают? Та будь хлопом – напийсі гурівки, впадь в калабаню, вубіщисі!

– А хто не хлоп – той баааба! – Тисне на свує Михань.

– Ми, вуйку, пани.

– Шо-шо? Та в Нилабиші поки жию, ше панами не пахло. То ще перед войнов, за Австрії і за Польскуї були пани. Мали морґи полі, кумандували, а хлопи на них рубили. А теперка їх немааа! Ніґде в Нилабиші панами не пахне!

– Не тим ви нюхали.

– Ни тим? А чим? А чим сі нюхає? Шо вухами маю нюхати? Ти дивисі – ше їдно з другим буде зу старшого хлопа варята грати!

– Пана шукают пу хулєвах, али впізнают го по умі.