16.09. 2000

Зрані.  Ше сонци си вочі в мраці добре не прутерло, а люди… а люди вже сі вурухобліт: тамкаво вже деревопил гудит, туво курови мукают… рузгуртают ратицєма на дурозі пурухи. А Бодько Листковий сидит на тому, від мраки мокрому, патику. Ледви сидит туво на бальку. Зїжівсі від зимнути, пєний, певну би стоїчи впов, бу сі навіть сидічи пухитує. Жине твирезий вуйко Михань худобу на пашинє.

– Да-у-и-ти.

– Шо ти хочиш? – Ни втєв Михань.

– Да-у-й-ти... ше-ш.

– Я ти ніц ни рузумію! Шо хочиш?

– Шо-шо! – Внервувовсі Бодько і ніби сі троха збудив. – Шош глухий чи шо? Дзиґара дай ми… курити.

– А ти сі вже де вдосьвіта напив?

– Я сі не напив, не-еее, – ледви вубертаї язиком. – Я сі дууужи змучив!

– А ти шо рубив?

– Я тубі кажу! Вугоруууу! – Нирвуєсі Бодько Листковий. – Я тубі кажу! А ти мине не чуїш! Я тубі кажу, жи я сі дужи змучив відтогу шу сі напив з ночі! З нооочі. А в досьвіта типеркаво я ше ніц не пив. Дай ми сі чимусь накрити!

– О, та ти будиш спати лігов?

– Та ни спати, а сі загріти! Чо ти такий вуйку тішкий? Ніц не втилепаєш, шо гувору...

– Та най тебе гріют ті з ким ти пив.

– Не памнітаю, г-ґк… – сі щикнуло кулєґуві, – я не памнітаю з ким я пив. Не памнітаю з ким пивїм. Не памнітаю… І що? Ну шо? Г-ґк… А можи я з тубов пив!? Во, з тубов... і всьо.

– Ни провда, чулувічи. Бу я як сі пузавчора навалив, ту аж шиби в хаті пупукали.... То я сі зарік, що не пю. Вже минула дуба як їм ніц ни пив!

– А квасне мулуко?

– Квасне мулуко сі не рахує.

– А шо мине то вубходи шу ти не пив… Дайми дзиґара.

– Ни дам бу ти ду-у-жи мудрий.

– А ти шо в мени хочиш? Я інститутів ни кінчив. А ти як такий мудрий і ше мудріший за мени, то… тойво, а твій ліфчик де?

– А пішов би ти знаїш куда?

– Ну куда? Куда? Дай ми дзиґара!

– Як ти зара дам тов во палицив, їков худобу пасти жену! А путому завдам – ту будеш памнітов ду зовтра.

– Чикай-чикай... вуйку... будиш ти мудрий, як схочиш сі пухмилити і... і прийдеш ду мени.

– Ну на... На! Шмаркачу. Кури! Тільку ми сі напасти не чіпай.

– Дєкую! Чуєш, а їкої я написти сі чіпаю? Та я можи мусів за себи і за Цапковуго Йвана підливати Візантію… і Рим.  Та така в нас є грандійозна ідея, хоть і куревска, на мільйон... І я во ту во сі типерка за то мучу. А їго нема. Нима! Можи він вже в Римі гуси пасе.

– Та їкі гуси? Шо ти плитеш?

– Та їкі? Їкі… та тії шу Рим вратували.

– Йо-йо-йой. Шо ти Ботьку мелиш? Ти знаїш, я сам люблю випити, али піяків нинавиджу!

– Та не випити, кажи, а навалитисі любиш, і каждий раз в дрибизіну...

– Во, власне-власни шо так. Консенсус, Богдане.

– Та птфу на тебе, пияку! Косинус, катет і гіпопотебенуза! – Каже пяний Бодько на тверезого Миханє.

– Ну і во! А я шо казов? Во і бис то я не любю піяків! Як сі зара дивю на теби, то ми сі хочи би тих всєх піяків батюрами тай ду ліса пувиганєли. Нема правдивої власьті в нашім силі жиби пуридук з піяками навести! Во ти во ту вдосьвіта сидиш на патику, скандалиш, не даєш людюм пубожним, тверезим пу дурозі пруйти. Сидиш ту таги той сулувій-рузбійник! А в той час сільска рада за тим сі ніц не диви! Ой нема, дивюсі, в силі нашім пуридку. Нима!

– А ми тибе пуставим. На війта. Бу ти старий піяк, піяцюуура, за свує житє більше гуривки випив як вуди. Ти сам сі не рас хвалив, шу поїзд гуривеґ вицмалив. Я памнітааааю.

– Ти би сі встидов старшому поважному хлопуві, тви-ре-зому, таке приплітовувати.

– Шо-шо? Ше їден твирезий! 

– Ботьку, ше рас тикажу – сам любю випити…

– Не випити, кажи, а навалитися ги худубина... – пирибиває старшого змурдований молодий активіст по бабах, ну то... то з тим флєшку бабах, та сам чвертку-другу бабах.

– Най буде навалитисі, али всьо їдно піяків ненавиджу! – Стуїт на свому Михайло.

– Дооообри-добри, я ше ду вечура витризьвію і ми... миииии ше сі нинька здибим! А будиш видів!

– Ну-ну! – Мови вуйко Михань та йде шукати кузу, яка сі зблендила від курови. А Листковий кудає му в плечі задирку:

– А чуїш-чуїш! Ну ту... а ту во.. а твій ліфчик де?