15.09. 2000

Шо сі в сьвіті Нилабишскуму нинька дії? Шо сі роби, га? Ніц такого. Всьо ги вчора, всьо таги все і всьо їдно дрібку пу єнчуму сонци нинька зійшло, дрібку пу єнчуму вітир пудув, дрібку пу єнчуму пес Булайко в буді пузіхнув.

А робисі во шо… А робисі то, шу йде си цьоці Паланичка з роблинє. Змучиласі так, шу най го качка копне! Нисе на плечух лупатку. Шось підкривує, бу ї нуга булит. О, а во Кинша здибала на дурозі:

– Слава Ісусу Христу!

– Слава на віки! А звідки цьоцю йдети?

– Та вітам йду.

– А дести були?

– Та булам тамка!

– А шости рубили?

– Та всьо шу тра! А во пумагала Явдосі бараболю купати! Там, знаїти, в ксьонзувому руві ї гурод є. Та ви знаїте, ту той гурод, шу з дулини троха фасолі, а решта бараболі! І ви знаїти… та там така твердь, ги на дурозі, як на густинци. І… чуїти… нівроку сегу року файне пулітє на бараболі! Фист врудило!

Пішла цьоці з Киншум пу дурозі, шось си вугорут. А Бугдан Листковий й Йван Цапків стуят си далі. Йде во Грицько Наддурожний, а то хлоп вже в літах.

– Шо так хлопці стуїте? Слава Богу!

– Слава на віки Богу святому!

– Кугось чекаєте?

– Та во чекаєм тутка… би було з ким флішчину руздушити. Бо шось троха сумно. І не пити зле, і пити зле... Така філософія в нас. Але сі хилим ду тогу, жи таки тре руздушити, тую пляшчину, най ни тисни в кишині. І хліб зу смальцьом в камізельці тожи є. Ну ту шо вуйку, пуможити руздушити? На пучиток ви нашу, а путому ми вашу, га?

– А-га, видутлити? Висушити її з середити? Ну то чекайте можи такий надійде хтось. Я сі ду того не придаю. Али так можна ду вечура ту стуяти!

– Та ми жиртуєм! Які з нас піяки…

– Та так Йване – всі знают, шу ти не пєш… хіба… хіба як закуриш. А курити ти не перестаєш.

– Хаха, ха, – нарочито засміявсі Йван Цапків. А він ше той батяр. Кого поважає, то ду тих сі сьміє, а комусь єнчуму за такий жарт вже міг би «ґрису всипати».

Пішов вуйко. Хлопці далі стуят.

А цьоці Паланичка вже підійшла ду свої хати. Заперла за субов фіртку. Саме фіртку, бо хвірток в цьому селі ніколи не було) Пушурувала лупатков ду циментовануго слупка, би вустріша була. То той цементний пасимок ду якого прикручений дротіма диривлєний слуп на кутрім причиплині пурцилінові баньки ду яких привєзаний алімінійовий, такий білий, знаїти, дріт, пу їким йде ліпотрика ду ї хатини. Сперла лупатку ду вудвірка. Зайшла ду сіний, сіла си на бамбетиль. І з виликим пулегшиньо сі визула. Скинула зу себи тії старі шкрабаки. Пувітрисала камінці, грудучки, шу за динь в хулєви пузаскакували. Всьо шу за динь туда сі пунатрісало, вуна ніц не виймала. Тирпіла. Вуна памнітала як ї три рази їдно і то саме балаков їписткуп, той шу худив тутка во з кітков і двума пумічниками. А він казов, шу всьо-всьо від Бога, каждий динь від Бога – і їго тре тирпіти... і ше казов, шо Христос казав, шу навіть вулусок бис Божуї волі з гулуви люцкуї ни впаде. Вуна всьо то памнітала. І моцно вірила. І віри вуна в то не від того, шо вуна така-сіка, трохи таги прибацана, так пру неї люди вугорут. А віри в то, бу така є провда, шу над всєм є Божа сила і сила та над всім сьвітом та всіма людьми, хто би їкий не був вчений чи не вчений, багато мудрий чи тілько троха мудрий. Али хіба мудрусті можи бути троха? Певну жи нє! Ну то ту тра казати пу єнчуму. Тра казати, шо люди всюда є трохи більши і троха менши рузумні. І всі в шось вірут. По всі Зимли! А тії, шу троха таги не мудрі ту чисами в них віра навіть сильніша за тих, хто себи за фист мудрих несе. І лжепруроки тожи гуворут не саму брихню, а вугорут такузов дрібку провди. Би було чим людий лапити, як рибуловці на хрубака лапают рибу. Вуна всьо то памнітала і знала. І з тих пір всяку дрібноту, навіть камінчик в шкрабаках має за волю Божу, за руку Божу, за хутінє Христове. І підуймала голуву дугури та казала: «як Ти мині то даєш, ту най ми так буде!»

Їден їкись кріпко вострий камінчик ше від вобуду ї глудов – так натер і накулов в пїту, шу аш в вучох тимніло, кули ставала моцно. Али – тирпіла. Купала бараболі і ніц нікому сі не скаржила. Типеричка вубмила си ноги зимнов вудов, бу нима вже сили палити патики та гріти воду... та... та дєкує фист Богові за пулегшинє, за то шу вже прийшла ду дому і здуймила тії шкрабаки. Фист змучина. Пумулиласі «Отче наш» і «Богородице Діво». І скінчила молинє такими щирими слувами: «Дєкую Ти, мій Госпуди Всьодержителю за всьо то шу Ти мині нинька зіслов! І навіть за той вострий камінец, шу ду крові накулов ми пїту! Бу віру жи всьо шу Ти мені даєш – то на дубро!» Ми сі тутичка не насьміхаєм над цьоцьов, а тілько то пувіданка на місцевій балачці пру то, як то вуна то всьо на сьвіті білім рузуміє.

На двурі зачилосі смиркати. Засунула фіранку на вікні. І цьоцьі Паланичка з легков душов та сьвітлов гулувов лігла спати. І снилисі ї ангелики, і снилусі жи їден ангелик казов, шо буде вуна жила довго і шу Бог її люби. Та все буде ї ду помучи.

Тирпінє має житєва Паланичка, бу ни є така можи мудра як хтось. І все сі нароби, більши на кугось як на себи. І все ї кличут – і все йде пумучи, і все сі відмувлєї від плати... али їй дають, хто що може. А чисами куристают її як не мудру, кажут «Ти нам пумугла, нарубиласі в нас, шо маїм ти заплатити?» А вуна кажи «Та ніц, та ми люди, маїм їдні їдним пумагати!» А її кажут «Ну ту дякуєм тубі!» І ніц не дают, хіба нагудуют на убід і пу руботі… і всьо. І на тому сі стає. Бо відрубити ду неї ни прийдут жиби ї шось пумучи – ну і вуна сама ни хочи нікогу на своїм вубісьцю, всьо сама роби, пупорає, пусадит, пуґрасає, викупає… тай так жиє. А люди її кличут! Аякжеш. І тирпит жи сі нароби задурно пу людьох, бо сі тіши як її кличут. Али то таке туво сьвіжи тирпінє в неї сі пуявило… тирпінє тих каміньців різних у взутю, в чуботьох, то терпінє навєзане ї тим паном «єпискупом» – то вуна так го зрузуміла… то, шу ї він казов… Али типер не все годна дутримуватисі того новуго камінцьовуго в чуботюх вчинє. І не тілько камінцьового. Бу як кулисьтучка… як їла зупу… і муха забзиніла і втупиласі в зупі, то чось вуна кривиласі, кривиласі, вже майже згудиласі в собі зісти разум з тов зупов тую муху… і не змогла. Хоть ї сі здавало, шо муха в зупі є такузов подібнов науков на камінец в шкрабаках – і то, і єнчи їднако тра терпіти. Али ми так си мислимо, вуна за то гріха не буде мала… за то, шо муху з зупи лишков викинула бис вікно надвір. Ну али, люди, а шо таке гріх? Чисами невинні люди мучутсі, не мают си спукою бис то жи сами субі гріхи видумуют! Бу си думают, шу вострий кмінчик в чобутюх тре тирпіти, бу то го туда Бог закинув. А Бог сі диви з небес, – Ох, які ви як малі, маленькі діти, і чи я маю вам камінці з взутє витрісати?