1.09. 2000

– Шось сі хмари.

– Та тре, тре дущу.

– Провду кажиш! Ни годин лупатки в землю вструмити – така ти твердь.

Сидєт, гуворут діди. Файорут дзиґари. Чикают дущу. Надійшов ше твирезий вуйко Михань.

– Та ти шо такий на твари пувубдираний? Де так писук путовк? Чи ти можи шлюбна пулувина так відмутлохала, брала ду вихуванє?

– Хлупи! Сказов бим вам провду! Али, чесно, ніц ни памнітаю. Можи й зараза муя мине так пувубтувкала! Памнітаю тілько шу туди балакувїм з вами пру пулітику, здаєсі бис ту пулітику чуть не битий від вас був. Али вибачте, як шось дурне бовкнув. Знаєте, як хлоп є пяний, то не все мудре вдаєсі сказати. Вибачти мині! І пузичте пару рублів най пухмелюсі! Я віддам! Я все віддаю! О-о…. – Роби паузу та троха здивовано дивисі на буювиків. – Шо, ни дасьте? Я так і знов, шу ви скупі! – Дід Василь косо сі пудивив з-під кашкита на Миханє. – Та тихо, тихо, – дрібочи язиком Михань, – я ніц ни кажу! Я тільку сі спитов. О! А ше памнітаю, шо як йшовїм від вас тоо... пу вулици насьпівовсі на всі заставки – кіко ми души хтіла.

– Та ми чули.

– А путому ше сі зу свов заразов сварив, то тожи памнітаю. Тільком фіртку втвурив, рип, а вуна відразу свій паскудний писок відперла і як зачте торохтіти таги горохом пу блєсі. Я гет був си вуха дулоньми стулив, би тої контрриволюції не чути. А туди далі шо було, то вже ніц ни маю при памніти. І аш.. ну ви сі тільку ни сьмійти. Збудивсі від тогу, шу лижу... ми писок... на підлозі лижу під стулом… а пес мій лижи своїм рипатим язиком мені пу писку. Я «Марш!» ду него. А він дзилиньґ, дзилиньґ ланцугом з хати. А муя чую в сіньох – Хи-хи-хи-хи, худи, Шарік, я тебе впну! – То вона, така паскуда, пса відчипила від буди і запустила ду хати, би сі пузнущати з мени! І як я маю з нив жити, ну як? Певно хтіла би він мине ше вубісьцєв. Али він не дурний пес, він має більше розуму, як та моя бабіца. Во піду пухмелюсі, а туди піду ду сільскої ради, ду гулуви, і напишу заяву най нас рузведут, бу я більши не годен з нив мучитисі. Та в мени нима шо хтіти – я всьо шо треба пу гуспударці пуроблю. Ну всьо, всьо! Навіть Шарікові їсти дам. Хіба тілько курову не можу видуяти. А вуна сі з мене знущає! Ну во зара напишу в сільскій раді заяву най нас рузводіт ше нині, і всьо пупулувині, пуголовно будем ділити. Маєм двайціть курок, значитсі дисіть вуна най бире, а дисіть я. Шє є їдна гулова ВееРХа і їдна псєча гулува. То най си бере пса і котів в придачу, а курову субі лишу. Аякже, а що вона си думає, шо я шо не людина? Та я на неї в Гааский суд пудам за принижинє і знущанє – на підлозі спов, їсти ни дала, не пригулубила, вибила, товкла аш сі крувов вмив, а путому ше на мене пса спустити – нє, ви як субі хочите, али я ї того ніґди в сьвіті не пударую!

– Кажеш Миханю, пес тебе лизов!? Та зато тобі вже сі вмивати ни тра!

– Хи-хи-хи-хи... – Зачинає сміятисі Михань і за мить вже сі всі ригочут з го сьміху.

Сидєт, гуворут, пакают. Пішов Михань ду сіліради – як ни напиши заяву на припинення шлюбних стосунків, то може випроси в гулуви сільскої ради пару гривень на стограм.

Надійшов Артем Листопадовий.

– Деш ти, дитино, був, як тебе ни було? – Питаєсі дід.

– Та їка він дитина? Му вже читверта дисєтка зачила йти.

– Знаїш, побратиме Михайле, якби ше нині жили тії, шу на сорок років старші мене, то вуни мине певно жи тожи чис від чису дитинов кликали. А я бим хтів ше для когось бути дитинов. Би жили мої тото з мамув. Али… Али вже вось, ше можи їкась дисєтка друга літ і тра буде йти ду них. Ех, таке то наше житє! Жили, жили – і ніц си не нажили, і вже сі вось збирати звіци тра. Цалий чис за шось сі борим, борим. А сонці сі ні за шо не боре. А тілько світи, як тисічу літ перед нами, як тисічі літ ше буде їднако сьвітити, хоць і нас тутка не буде. І на добрих і на злих їднаково вуно сьвіти. Така то в соньці пулітика!

– В сонці їдна  політика – не пхатисі в нашу з тубов пулітику!

– Доброго здуровлі, діди! – Вітаєсі Артемко Листкопадовий після того як троха дідів пуслухов.

– Дєкую, дєкую. І тубі Бог най файнуго днє дає! Бис здуровий був! А де ти був? Кажут ти малого вузив ду німців на лікованє?

– Булисмо. Булисмо в Німечині.

– Ну то вибалакуй, бо тамичка ми ше не були.

– Вам так рас-два чи так би ви сі змучили слухати?

– Шось міш тим і тим.

– Ну то слухайти. Пуїхали ми туда черес добрих людий – німців, їкі жиют в Дібщу, мают віруючу общину.

– Бис шо?

– Через що? Ви шо слова община не чулисти? Ну, убщина, ту то шо старі люди в нас звут сектами. Так прутивна кумуністична прупуганда тутичка всєх єнчих вубзивала сиктантами.

– Ага.

– Їхали ми туда двайціть пєть гудин тільку ду Бирліна, німці нас везли свов машинов. Путому перипучили і ше шіску гудин їхалисмо ду Кілю. Там німиц, він сі зве Бернд, вудив нас ду пруфесура, дивівсі шо з горлом. Бадали сина. Німиц всьо перекладов, бу я пу німецки ніц-ніц, ні в зуб нугов, хіба добрий день і до побачення, і ше кілька слів може можу зрозуміти, али як бісьцьо вуни вугорут, то ніц не рузумію. А німиц той вже туво в нас в Дібщу добри вивчив україньску мову, шу би ви знали!

– Ого!

– А на другий динь була упирація, і вже була з нами їго жінка, Дурутея, перекладала.

– Видиш Артеме, як то чужі люди в помучи стают! Вуни навіть мову нашу вивчили і руки помучі свуї ду українців прустігают. Али таких людий все було мало. Єх, серед каждуї нації є люди, а є людиска.