30.08. 2000

Йдут си з барабулєні на вубід змурдовані діди з лупатками на плечух.  Кривульками плентаєсі на стріч їм вуйко Михань, пєний аш сі затачує. Ше з далека заглєнув їх і на всі свої заставки кричит-сьпіває:

– Ту тії гори, ту тії доли

Ту наші діди-буювики

Рицькаютсі в бараболи…

Певно шу він то шойно сам зліпив. На то му дід Василь гувори:

– Аякжи Миханю, тре сі пурицькати в зимли, би в зимі було шо їсти, би коньтюх пурожним не був! А ти вжес викупов свої бараболі? Чи ше купаїш?

– А шо в мени шо шось не пуроблино? Га!? Я вутаву скусив! Звізїм. О! А ше шо в мени хтіти? Я хлоп на місци. Я хлоп на сто пєть!

– Бараболі питаю, ни пру вутаву… Вже купаїш чи нє?

– А ви за то не пириживайте! Як ни типеричка, то листупаді я їх всьоїдно в зимли… їх знайду в листопаді. Я їх вишпортаю навіть з-під сьнігу, як мені тра їх буде. То моя чисто приватна справа. То такий мій інтим. І прошу сі вас туда не пхати. Бо дам вам вашов лупатков пу гелмі. І вже вьо! А ви чо сі мнов гризети? Ви сі мнов ни гризіт! Ви сі ліпши гризіт тими лєпшими їким ви підтакуїти, а вуни хтозна шо видумуют! Вуни на пусьмиховиско перед всєм сьвітом хочут нас з тов нилабишсков мовув виставити! Бу то є так! І таки так і не може буть не так! А як є десь не так, – зачинає сьпівати, – то за то у нас всьо пшистко єдно, і у нас є все одно... і всьо їдно муси бути всьо так як траба, так як книшка пише, во! А яка в нас, скажіт ми, пани-буювики, їка гулувна, найгулувніша книшка? Кунституція України! А в ні хіба шось написано пру нилабишску мову. Нє! І ше рас нє! І вже всьо і на тім крапка!

– Ого!?

– Не ого, а так і бу так, і ше рас перетак! Та на тійво сільскі хлопскі мові можу хіба я, піяк, балакати і мині то пасує. Али вчені люди ніґди так вугурити ни будут! Ше рас  вам балакаю – ни будут і всьо! А будут сі тільку з того сьміяли. А як? А во так во – а-ха-ха-ха, аха-ха-ха!

– Та з чуго сі будут сьміяли?

– З чогу? Ти... ви хочити знати з чогу? – Із великою упевненістю виголошує дядько Михань свою мислю. – Та з тогу, та з тих слів: чобати і чобути, бурак і барак, а ше чумайдан, пацє, писук, варґи, рондиль, брайтура, блят, а на тім бляті баніки з зупов… і ше кілька сот абу тисяч пудібних слів. Шо хіба нє?

– Миханю-Миханю, – картає дід Михайло, – дивюсі на твій твар та на вочі твуї піяцкі й думаю си шу хоць ти вже старший хлоп, али ше дєцкий розум маїш! Кажиш, будут сі сміяли? Ну ту най сі сьміят, най сі сьміют! Пусьміются, пудивлітсі шу ми сі тогу ни встидаїм, і сі ни пуступаїм – тай пиристанут сі сьміяти. І вже всьо, Миханю!

– Ше більши, Миханю, сьміху буде, як ми сі з тогу кроку пуступим! Як ми сі себе будем встидати! – Повідає му дід Василь.

– Так-так, Михасю, натицькай си, насилиси на клепки мижи вухами, шу сьмішний ни той, хто є самим субов, а сьмішний той, хто сі сибе встидаї! – Підрімнов балаканє діду Михайло.

– Ту шо… шо ви можи хочити сказати, жи тутаво муя балаканка, балаканина... їку вся Україна і всьой сьвіт маї за… за прусте вугоринє, за нарічи – то шо вона є мовув? Є таки мовою? Рівнов таков ги мова українска чи англійска?

– Ми, Миханю, ни тільку хочим то сказати, а ми то ни їден рас вугурили і гувурити будем, шу то є так!

– Ви знаїти, ви дуже вперті, – задумливо дивисі вдулину вуйко, – шу хоцьїм зара... типеричка пяний в дрибизіну, но ше рузумію… рузумію, шо вибалакую і кажу вам, як хлоп моцний і твирдий, шу туто шо ви кличити, звети мовув є ни мовув, а мішанков чи ґрисум, чи комбікормом! – Хитаючись взірливо дивиться, передивляється Михань у вічі одному і другому дідові. Кашкет у нього на баки, дашок на бік. В гумовцьох, з їдного боку сорочка вилізда з штанів, ноги напівзігнуті і хочут сідати. Али погляд вострий має Миханьо та то на їдного, то на другого діда поглядає, додає, – Не добірним, відбірним зерном, а ґрисом і комбікормом то є.

– Преміксом, префіксом, суфіксом… і іксом...

– Не перибивайте, я тутка на вулици старший за всєх вас... опріч тих двох вас буювиків. Промовляю… шо зара на вулиці я старший за всєх окрім вас двох! О! Ну то нашо мене перебили, я вже всьо забув, шо балаков!? – Хитаєсі втомлений дядько.

– Про мішанку гувуривїс. І пру ґрис.

– А, ну та я і кажу, жи тута балачка, то якраз і є балачка, але жаднов мовув вуна не можи бути, і вже всьо, аякжи! Бу тутичка в тім вугориню нашім мішанина місцевої вибалачки та україньских слів в купі зу слувами австрійскими, польскими, німецкими, татарскими, китайскими і ше курва мама знає якими!

– Е, ти сі ту не матюкай. Бу ти ше пацан проти нас з Васильом! – Строго проказав дідо Михайло.

– О-оо… О. Та я ніц не кажу! Я тілько гувору, шо то усе є не таяк вам сі то здає... і вже всьо. А я зара на допінгу, а тому мій мозок ліпше роби як ваш, – али ноги сі зачили му підтачувати і він сі троха спантелив… проте продовжує балачку. – Шем хтів шось сказати... али ни скажу, не промовлю ніц. Ні слова! Бу вже сі ми так видає, шу ви ту місити мене будете. Як сі дугувору... Вже жилваками мнєцкаєте і кулаки стискаєте. Я то вижу! Битисі хочите, так? А за шо? За шо я питаюсі!? За провду? За провду, так? А провди ніхто не любе, бу провда вочі коле!

– Шо ти мелиш, га? Шо ти таке гувориш? – Чіплєєсі ду слів дід Василь. – Кажиш, жи то місцева вибалачка україньских слів!?

– Я не так казов! Ви сі тільку не нирвуйте, бо я вас добре знаю, зара бити зачнете, ви ду битє на рас-два! Не рас мене пралисти. Я всьо памнітаю!

– Ми тибе кульсь били?