5.08. 2000

Рузліпили, русплескали свої сподні задницєма на бальку і вугорут... балакают, мовліт. Каже Іванов-Іваненко:

– Та українську мову потрібно любити і пестити, її потрібно плекати. Однозначно! А ви, молоді люди, замість того відволікаєте увагу громадян на... на якусь балачку, яку і мовою не смію назвати… бо… бо то не мова, а тільки діалект. Однозначно!

– А ви вже, пане Йване… оце оцю мову українську чудесно вивчили? – Запитує Василь Балачка.

– А що? Я її досконало знаю!

– І вже ї фист-фист вивчилисти? – Знов тоє-самоє дупитуєсі Кинш.

– Ти що не чуєш? Я її чудово вивчив. Я досконало володію українською мовою. Звороти української мови мені відомі, я ними вправно користуюся. Еге ж, друже. Ти що, друзяко, не втелепуєш моєї думки?

– Та шо ти, Івасю, відаєш!? – Врізується, як айсберг в бесіду дідо Василь. – Та їден пруфесур, забувїм го фамілію, мудро рік, шу роби вилику пумилку той, хто си мисли, жи він свую мову вивчив і ни тре му більши ї вчити.

– Шу провда то провда! – Вставив Кинш.

– І, власне, запамнітайти си, – гутари далі дід, – жи має бути записано в нилабишский слувник «вилика пумилка», а не «велика помилка», а ше ліпше не тільку «пумилка» а «змилинє». Бу кажут «я сі змилив», а ни тільку «їм сі пумилив». Абу і то, і єнчи запишіт… Али то таке, то я так ду річи сказов, би не забути… Ну! А той пруфесур гумунів, шу роби вилике змилинє... Але, завбачте, шановні, присутні тут, українці, шо слово змилинє, то є не від слова мило. Бо від слова мило є пухідне милинє, шу значи милу, кутре рузитерте з вудов. Милинє – то таке мило, кутре вже бульки має. О! І бульки, а не бульбашки – запишіт в нилабишский слувник. Алим знов сі відвулік... Ну то той пруфесур вугурив, шу роби вилики-привилики змилинє тутойво той, хто си мисли, жи він свую мову вже гет вивчив і шу му ї ни тра бульши вчити! Мову тре вчити нескінечно, безконечно, без кінцє і краю ї тра дусліджувати! Бо мова – то є жива структура і вуна жиє не на кумпютерових машинах чи в папїрових книшках, а вуна жиє в думках та на язиках люцких! А люди – то такі вурухобники, шу каждий динь шось нуве вибадают, вигадают! Бу мают цікавісь ду житє, ду творинє. Ая! І ни тільку нуві рувера та сьвіжі рахунці-кумпютири винаходіт, али ше каждий динь виплітают нуві слува. Бу то так є! І як хтось вигадує нуве слово – то не конче тра сі з тогу сьміяти, а тра сі прислухати. І то роби чи ни кажда їдна усоба не планеті. Вимувлює слува ничувані. Хтось зумисно, а хтось ненароком букву загуби в слові або... абу туди єнча му сі вліпи. І всьо... І хтось від того сі зажури, а хтось сі засьміє... І їкісь слува сі забудут, а якісь сі лишут. Али майже всі си гадают, шо то вуни сі змилили. Али тільку тії, кутрі мают чутє ду слувесних скарбів, рузуміют, що якщо удається створити нове прекрасне людське, людяне слово, як колись було вигадане слово «мрія», то вуни сі від тогу дужи тішут, таги малі дітиска, кутрі під подушков знайшли си чукулядовуго бамбончика. Во! І поки не забулисмо, запишіт в той слувник слово бамбони... Ну, то ви знаїти шу так сі звут цукорки... ну тії ще літературно укабінетоміністровані цукерки... Чуїти, ше ни знаю чи то можи з якоїсь Австрії, сто-двіста літ тому, то взєлисмо... таги тії рондиль чи брайтуру... али запишіт тії бамбони в той слувник, бу ни будим вугурили на конфети тілько цукорки і більше ніц, та цукорки мусіт сі пу різнуму низивати. Алим шось задовго вугору. Вугуріте типерка ви.

– Во-во, їкрас їм хтів ду тогу підвести, – вигувурив Балачка, – ви глаголите, Іване Івановиче, що є зле, що замість того, би вчити мову українську типерка люди мусіт вчити нилабишску… я вас правильно зрозумів? А можи в такім випадку, жиби чис в них ни забирати на вивчинє української мови, може заборонити їм вивчати, тим нилабишцьом, не тільки свою балачку, але най не вчут німецку, англійску, га?

– Та як.. отого не казав я.

– Ну… як не казов, – доліплює, реп'яхується Кинш Балачка, – а хто казов, шу замісь українскуї ми відтігаїм люцку увагу на їкусь непотрібну балачку? Шо то не ви казали?

– Ну та, Василю, як ти так хочеш, то нехай тобі буде – я скажу, що я казав. Легше чи тобі від того стало? Бо ти такий чіпкий до каждого вимовленого і не вимовленого… слова. Але я не мав на увазі англійску чи німецку мову, а тілько тую во балачку, і все, абу всьо, якщо вам миліше так буде чути! – Каже Іванов. – Лиш би ви мене розуміли. Ще шо ше вам сказати? І розмовлять... і вугурити можу я, я ж чоловік учений, високовчений знайте, умовами, найперш, самоосвіти. І не тільки говорити і балакать умію, я, але і жебоніти, вякати, верзти, балабонити... і звіщати, герготати, провіщати, нарікати, цьвенькати і туркотіти... Еге ж! А хіба нє? – Усміхнувсі і сі хлопці засьміяли ше більши як він.

– О-о-о, – заплесков в дулоні Балачка, – шено чувїм, файнусти пу нилабишски забалакали! Шем від вас, панунцю, такогу ніґди ни чувїм!

– А що це ти думаєш, що тільки то один дідо Михайло здатен в Нилабиші здійснити подвиг переходу на нилабишську балачку? – Говорить дід Василь. – Та ми всі спритні! Я можу розмовлять також українською міністерською мовою. А во він, як сі му схочи, то буде балаков літературнов нилабишсков мовув. Аякже, во напишут хлопці слувник наш, то вже буже книжка, а книшка – то література. Во і всьо... І вітуди сі всьо зачне... І то вже, значиться, що нилабишска балачка також оце вважатиметься за літературну мову. А хіба ж ні?

– А що це ви, діду, знову защоцали? Знову що та це, а не шо та то? А ви, Йванов, тільки на одне речення по-нилабишськи спроможні... пане.. Йваненку? На більше нема відваги? – Питаєсі го востро Василуньо Балацуньо.

– Я? Та це ти щойно защочав! Разом зу мнов! Хіба ні? Ти маєш вплив на мене, а я на тебе, друже молодий! – Відбиваєсі вправно Іванов-Іваненко. – Та я завше розмовляю чистою, як джерельна вода українською мовою. І тільки ради забави трішки, так би мовити, загнув по-нилабишськи. А ти такий щирий патрійот місцевого рузливу пу флішках і баніках, Василечку, таки насправді защокав. Що, що, що… – Зарегутовсі зненецька Іванов, а хлопці сі засьміяли такузов з го сьміху. Али той всєх сьміх фист зрубив квасним писук Василє Балачки, бу він сі ніґди не спудівов, шу з негу хтось сі можи насьміхати.