19.07. 2000

Люди сі знов дупіру зібрали, сидєт на ловках і рипутєт… лувками (то таги гувурити слува «торба» і «турбами» – сі мініт букви «о» на «у», али то ни все, а декули… як «слово» однина і «слува» множина)… Гувори во їкась пані:

– Ви знаєте, я вчора... чи позавчора... була отут присутня і, признаюсь чесно, не усвідомлювала усієї серйозності висунотого на сільське обговорення мовного питання. Я чула від друзів та рідних, що у моєму рідному селі проголосили державність. Але я думала, що то так місцева молодь жартує! І тільки поспілкувавшись із деким із нилабишців я раптом усвідомила усю серйозність і навіть трагізм ситуації, зокрема, мовної ситуації, яка все більше визріває. Моя аналітика була… буде зведена до того, що… що аналізи ваші кепські. Я... Вибачте, я... не представила вам себе. Дехто із старших ще мене пам'ятають. Я, Ганна Іванівна, сестра Катерини Зварчички, яку ви добре знаєте... і Галини. Так склалося життя, що я вже понад двадцять років проживаю на тій... великій Україні... і така в мене робота, що мені часто доводилось, тай ще доводиться, у справах бувати у великих центральноукраїнських та східноукраїнських містах. І, скажу... вам – отам мовна ситуація дійсно напружена. Там в ділових колах українське слово рідко звучить, переважно не звучить і... інколи... мені... зі стидом признаюся... доводиться переходити на російську мову для того, щоб ділові партнери мене краще розуміли та сприймали. І ще, зі стидом признаюся, яка ситуація була зі мною буквально на днях, сидимо ми в київському офісі, а це п'ятеро малознайомих людей, яких звели до купи ділові інтереси і розмовляємо російською мовою... Проте яке наше усіх було здивування, що коли ми ближче познайомилися, то виявилося, що росіян між нами немає і що ми всі українці. – В залі пішов легкий смішок, як від анекдоту, а Ганна продовжила. – Ви смієтесь, а над тим плакати хочеться. Погляньте на пресу в тих краях, де я мешкаю – на прилавках української ви майже не знайдете. Подивімось там на книжки! Які вони? Рооосіііійськііі! Українська книжка, у порівнянні до рослітератури, не одна із п’яти, а одна із п'ятидесяти. І що страхітливо… оті наші президенти, прем’єри і іже з ними, які по при людське око інколи, зрідка, розмовляють державною українською мовою… вони, можна сказати, зовсім не дбають про друкування українського слова в Україні. Ба більше, на сьогодні ні для нікого не секрет, що надрукувати українську книжку – через дурнуваті податки та – ще більше – недолугу політику – надрукувати книжку за кордоном в тій же Росії, Фінляндії, Польщі чи навіть Італії дешевше, аніж в самій Україні. І то є одним словом – жах, таке ставлення в Україні до видавництва української книжки! Якщо ще взяти до уваги, що для італійця 500 доларів теж саме, що для нас 5 доларів... навіть не 50. Тобто до нас би мав увесь світ їздити друкувати, бо порівняно дешева у нас робоча сила та дешевше виробництво. Але ж ні – наші шановні словоздатні та словоблудні, але недієздатні бути проукраїнськими, керовці... нами сьогодні... вже дев'ятий рік... не керують, а... нами, нас мордують. – Уважно нилабишці слухали, бо вона ніби вголос висловлюла їхню тривогу від нездатності української держави бути українською через засилля у владі не українських сил. А пані продовжула. –  Але я би хотіла повернути свої думки до мовної ситуації в Нилабиші. Повернути і запитати вас, шановні – а що ви ще забагаєте? Чого вам ще не вистачає? Ви не знаєте бід русифікації, це коли в українському домі, такому як цей клуб, повсюдно переважає слово не українське. Ви на тому ґрунті не маєте суперечок. У вас тут московщиною не пахне, зросійщеня не було і нема. Тут нема засилля московської мови. Тож живіть у мирі! Ви ж, бачу, ні… ви хочете самих себе переплюнути... Замість того, щоб протистояти російській мовній експансії, ви противитеся українській правдиві мові. Ви щось своє несусвітнє та дурнувате вигадуєте! Якісь вогірки та біняки.

– Во-о, пучинаї! – Злостисі діду Василь. – А всьо то слухаю і си думаю, а чо так солодко на її вустах!? Та вуна нас прикоськати, заспукуяти хтіла. А типерка зачила калатати начиньом в спижарці. І ніякі не біняки, прощу пані! Ніколи не було і нема, в Нилабиші, біняків! А все були, є і будут – баніки! Вони ж у Києві звуться каструлями! І якшо ви сі тутка врудили, вирусли і всього їкигусь двайціть літ як звіци, дєкувати Богу, сі вступили, то шо хіба не чула пані і не знає, шо таке банєк? Та нє, вона добре зна! Але банєк все є баніком, навіть якшо він звіци виїхов вже як двайціть літ... І як він пурожний, то порожне буде з него... чи з неї.. Я ні на кого не татякаю, хіба трошка... – Сьмішок в залі – Але таки прошу поридну паню запамнітатиси, жи тутичка вугорут не біняки, а баніки. А ще оце доводжу до вашого панського відома, шо баніками називают не тільки оце те, що по-українськи літературно зветься каструлями, али пурожним баніком називают того, хто пустоголовий ци, жеби ліпшисти втєли – пустоголова.

– ....Прошу не перебивати! І це на що ви натякаєте? Це хто тут пустоголова? Я себе за таку не маю! А ви… то як ще сказати. Якщо ви і не баняки, і не біняки, то й не будьте ними, бо це не гарно так, коли спостерігаю за своїми земляками, як за поганими сепаратистами. Так не можна... Так не гарно... Не пристойно так поводитися, говорити та навіть думати непристойно так, такими словами. Ви краще задумайтеся над тим, аби всі ви краще володіли українською державною літературною мовою. Щоби не "сьї"-кали і не "шо"-кали! А були для всієї України прикладом правильного володіння мовою українською.

– Ти, Галино, бісьцьом забулас, як малов гувурила? – Знов сі тривожи дід.

– Я не Галина, прошу пана… Ви мене вже забули, бо я замолоду покинула отчий дім..

– А так, так-так, Ганю… я сі змилив… али всьо їдно бісьцьом забулас, як малов тутичка гувурила.

– Та не бісьцьом, вуйку Василю, не бісьцьом, бо вже пройшло добрих два десятки літ. Я лиш дуже хочу, щоб ви були розвинутими та культурними і подивилися на себе очами тих українців, котрі проживають у центрі, на сході, на півдні України. Я переживаю і дуже хочу, щоб ви, нилабишці, не стали для всіх українців посьмиховиськом. Щоб не пішла по не укріпшій Україні зараза сепаратизму і тим більше із патріотичної західної України, бо східнякам зросійщеним тільки приклад дай. Зрештою, зрозумійте, що мусить бути в Україні якась одна спільна мова. І мусить бути «око», а не «воко», і «губи», а не «варґи», і «рот», а не «писок».