10.07. 2000

Йдут змурдовані діди зу збиранє грибів. Стуят си лєпші, вибалакуют.

Моцнуго вам триманє, буювики! – Вітаєсі першим Василь Балачка.

– Дєкую, дай Боже і вам такогу моцнуго... жибисти трималисі купи! – Пувів дід Василько, а дідо Миханько дубавлєї:

– О... та типерка вже не ми, а ви тутка буювики.

– Та ми діду на войні ни булисмо. Їкі ми буювики? – Кажи Павло Скажислово.

– А бу ти знаїш чи я був на войні, Павлусю?

– Та то так люди пувідают, вугорут! – Мови Павло.

– Слухай, ти так скажу, – гувори дідо, – типер буювик ни той, хто з фузейов ходи, а той... хто люцке збиранє на файну справу вурухоби!

– Та всьо так, але оце ви тоже нам пумагаїте, нє? – Питаєсі Петро Перто.

– Слухай мене, мову діда Василє, Петрусю, а тебе, дуругенький, шо вчитиль в школі не вчив, шу «тоже» – то є московске слово? Хлопцьі, та шось рубіт... шось рубім з тов нашов мовув! Та ви дивіці, Питрусь сказов їдно речинє, а зліпив го з трох мов – з нилабишскуї… а з українскуї вструмив «оце», а з русійскуї... тої московскуї... мови впхов «тоже», а ни українске «також» чи нилабишске «такуш» або «таказов» чи «тукузов».

– А шо то таке за слово – туказов? То зліплене з двох «тут" і "казав» чи шо? і чо власне "тоже" не нилабишське слово? Я протестую! – Мовить Петро.

– А ти туказов той... тлумак тлумаком!? Чи ти оце теж оцей... телепень телепнем? Ілі ти тоже... прйош туда же? Человєку, цо ти мовіш? Га? – Пауза. – Мister also speaks... Сі питаю. – Каже дід. – Sagt der junge Mann auch das Wort "auch"? – Дід сі вубдивлює вострими вучима каждуго мулодика. – Шо? Ну, шо... ну... шось кажіт... або скажу сам! Не відаю звідки сі то слово взєло, хоць маю купа літ – али ше моя бабці казала «як той казов», мала таку припувідку, і ше казала мені «ти тукузов сі тлумиш пу стромах, таги курдюка в сраці маєш». Хлопці, та то є єнчі слува, кули кажут... як той казов... і... і кули кажут – тукузов-такузов.

– О.. та ваша бабця, діду Василю, небіщиця, тепер є нашим мовним авторитетом! – Трохи іронічно говорить Петрусь.

– А шо хіба нє, Петре? Хіба шось дурне вам вугору? – Троха знервовано питаєсі дід.

– Та нє-нє!

– А шо зрубити, – балакає дідо далі, – як нема ніц писемності нилабишскуї давньої, ци навіть теперішної писемнусті нилібишскуї... ну... ну, ніц-ніц нема. А раз є держава свуя, то тре би мова, би писемнісь свуя була! Однозначно!!! – Пудививсі дувукола ци ніхто му не пиречи. – Ну і во… типерка в тих справах мовних балачкових каждий їден авторитет, хто шось свує пригадає. Хто якусь перлинку вимацає, вишпортає, відшукає в памніти свої. Абу навіть хвала тим, хто слово нуве придумає... але гідне. Бу кажда нація, яка сі з нації зявлєла як держава… То таги пупїнок, шо враз квітков стає. І... і мусіли нові нації слува нуві вигадувати. А туму тутка такузов мусим фист уважно слухати як вугорут «неправильно», в лапках, наші старші люди. Бу то шу для кугось є правила мови – то є їх правильні правила, але вони тілько для них правильні. А наша балачка їм неправильна. Али нам наша балачка правильна і мила. Во так! І не інакше. – Задумалисі хлупчиска. Дідо знов вубдивисі писки, вочі всєх і сказов. – Усні перекази, то... типеричка... є всєм для нашої балачки. Так то вуно! А шош, хіба нє?

Но-о, лапаю на пувітю ваші слува. І мотаю си їх на корбу мислинє. А як правильно буде пу нилабишски – усно чи вусно. Уста чи вуста? Бум слово "вусно" не чувїм ше ні разу, али вуста... то чувїм багато раз. – Дупитуєсі Павлусь.

Али  Петро Перто дрібку припечиний дідувов заввагов кажи:

– А хто вам сказов старший пане, шу є нилабишска мова? А може нема і ніґди не було її!?

Старий дід троха зблід і раптом хапнув молодика за барки та ширпнув го дуда-сюда, аж той немічно вклєк на коліна. Заперло му дих чи шо? Старий дід певно вже тої сили не має, як молодий парубок. Але має сприт і тим тисне.

– Гов діду! Гов! Та нашо так? Та мені не пасує так відповідати... А вам ше більше не пасує! – Підніс руку. – То який приклад ви нам подаєте?

–  А ти шо не був на наших люцких зборах? Ти шо не чув за шо гулусували? За яку таку нилабишску мову?

– Та я тово… – Бис силу хочи шось сказати. Сів на ґрунт. Набирає пувітри... Певно таки дідо му троха припер дих кулаком чи ліктьом... в сонічне сплитінє.

– Чи хочеш туво варята з мене пуграти? – Питаєсі востро дід. – Я ти зара пуграю! Ану встов раз-два на ноги!

Впертий молодик мовчки встав, хилиться, нема чим дихати – таки так, дід був йому врапт дов під дих.

– Чи ти надумов зі мнов, старим буйовиком, жиртувати? Чи ти си мислиш, шо то так в нашуму силі люди жартуют, коли мене з Михайлом бойовиками звут? Чо мувчиш?

– Та… та шо я хочу сказати... Діду, не розмахуйте більше руками, я вас прошу! На всєх зборах я був. За всьо... шо треба... голосував. Али я всьо їдно не зу всєм сі годжу. І можете мене бити чи не бити. Але жадна книшка тогу не пиши! Скажу ше рас – жадна книшка! О… Та сі з нас будут кури сьміяли, як будим таляпали, шу то нилабишска мова. Нарічи, діалект – то так, але не мова. Ви ше зачніт казати, шо є мова гурішнян в силі, а є мова дулішнян, бу хтось вугори бураки, а хтось бараки, а ще хтось буряки.

– Йой, – здивувовсі фист дідуньо Василечко, – та я хлопці зараз з здивованє на куліна вклєкну! Та ше би ми їкась задрипана баба чи запцєханий, зачіханий хлоп то казов. Али чую то від вас!? Від тих, хто сі назвов чось лєпшими, на польский манер, а не ліпшими, бо хіба не так?