5.07. 2000

Здибав дід Михайло Артема:

– Ну, шо? Знайшли? Тих злодійок...

– Ага… «знайшли»… Їх «знайдут». Та вуни, та міліція... навіть не приїхали би відбиткі пальців з пусуди знєти… А ви кажите «знайшли».

– Ну і шо зрубити? Га? Такі гроші церковні прупали… І ваші таксамо. То во би каждий пу пару гривінь і би сі вирнуло.

– Ви кажете... шу би люди в селі жертвували нам пу пару гривень? Та нє, діду Михайле! Ви знаїти, шу вже дехто каже? Шу можи в них ни вимантили, не вкрали, а вуни тільку так кажут, бу їм тре груший на Німеччину з слабим хлопчиком їхати. Та то тре нам конче віддати церковні, бу в єнчуму випадку люди будут сплітати, шу ми їх здурили, а гроші субі забрали, бу нам тре на Німечину на лікуванє дитини. Все є всюда, пу всій зимли, є люди і є людиска. Їдні думают як рузсудити, пурадити, пумучи. А людиска думают як вубхитрувати, вубсудити, принизити, набрихати і мнєрут єнчих пу собі – си гадают, як вуни сами є брихунами, то вже всі єнчі такі самі.

– Так може й так, – зажурено мовить дідо, – то є люди такі всюди. Їден чи їдна скажи «а може то було ни так, а во так», а єнче вже буде казати без «може», а трете буде вугурити, шу то таки точно так було, бу то їму той чи та казали. І так каждуго разу йде брихнє пу силі. З нічого все шось дубавїт, вигадают. Десь не хутічи, хтось може шось не дучує, а десь навмисно прибреши хтось. То є люди… Ну і шо зрубити... – не запитально мовив дідо.

– Ага, як то люди кажут про самих себе – «ше людьом ніхто писки не закрив і не закриє». Така видко природа люцка... або збочинє таке... таке зіпсованє люцке.

– Али хто і кули їх зіпсувов, га?