1.07. 2000

Пувсідалисі на патику діди і баба Василина.
Хмурно.
Йде Артем Листопадовий.

–  Слава Ісусу Христу!

– Слава на віки! Слухай, – питає го дідо Василь, – а шо то тамичка сі сталу? Шо вас вуграбували? Всьо сило гудит.

– Ой, діду, не питайти!

– Та чо не питати? Та сило всьоїдно гудит, – каже дідо Михайло.

– Та во шо сі стало... Пузавчора були вдома тілько мама з Любов. Приїхали, прийшли ду них їкісь чужі дві жінки, писки в золуті, пальці в золуті, в чорних хустках, кажут, шу хочут на панахиду, за пумерших, дати, бу таке вуни дают в дивїтьох церквах. Просіт дати їм ручку і папєр, би душі списати. А мама-теща є касірков при церкві, то як мала їм відмовити... думала най напишут записку з душами і передась то сьвіщеникові. І пустили їх ду хати, навіть голубців їсти дали, вина, кави, а вуни кажут тії чужі баби, шу їх сюда пуслов наш сьвіщенник Іван, би мама, а вуна, ви занаїти, є касірков в церкві, купила церкві золуто. Вуни як прийшли ту вже наперед знали, шу вуна касірка і як сі зве, яке ї імя.

– У, ти дивисі, вупириці… – кажи баба Василина, а дідо Василь ї пирибив, – та дай хлопуві сказати.

– Ну во, кажут вуни, шу то їх наш сільский священник пуслов ду касірки, би вуна купила в них золуто для церкви! Мама не хтіла то купувати. Пішла сказала дікові, бу телефону вдома нема. Дєк пузвунив ду сьвіщеника. А той відпувів, шу нікого не пусилов і жиби ніц в них не купувати і гнали гет з хати. Мама стривожена кажи ду діка «Підвезіт мене ду дому, бу вдома дочка сама сі лишила з ними в хаті, би часум їм гроші не дала». Дєк ї підвіз. Каже "Може я піду з тубов?" Вуна кажи "Та чо будете йти, я зара їх випровожу». Він поїхов, вуна пішла ду хати, кажи «Нє, ми не будем то купувати!» А вуни як зачили ї щось вибалакувати, і на куліна клікати, і христитисі, шу то вуни провду кажут – і так набалакали, шо гет їкогусь тумана пустили чи шо… тай жінка з тещов їм всі гроші віддали. Теща віддала всі церковні гроші, а моя жінка всі свуї їкі ми мали, тай всьо. Баби тії чужі вийшли з хати, а тії мої аш сі туди спамнітали. Мама кажи ду дочки «Шо ми наробили!?» Дочка каже «То йдіт їх дуженіт!». Та за ними на дорогу, а їх вже ого, сьлід застиг.

– Йо-йо-йой, шо ти кажиш?! Дивисі, дивисі! Цуд! Як то нелюди можут тумана пустити, – в тривозі сі бідкає баба Василина. – А багато було тих грушей?

– Та багато. Чо не багато!? Церковних кулу вісім соток гривень і двайціть дулярів американьских. А своїх пїтсот дивіносто гривінь і сто дулярів канацких. Во малисмо через німцє, чириз їкусь німецку церкву їхати в Німечину з малим, з їго хвуробов, ду пруфесура, якраз би тих своїх на дурогу вистарчило – і всі прупали.

– Ого, – каже дідо Михайло, – то не мало грошей, то нинька тре три бики вигудувати і з пудвіри вивести. А ви на міліцію пудавали?

– Та пудавали. І шо з тогу?! Я ше в той день з тещув був на міліції. Пізніше ше випитували ми в селі може хто видів номер машини на які вони були. Номер люди нам сказали. Передзвонивїм на міліцію. І ше вчора зрані жінки наші їздили на міліцію. Тай ніц з того! Казовїм на міліції, шу пулишилисі відбитки пальців на пусуді, на стаканчиках їкими їх приймали, кажу, може відбитки пальців знімите. Сказов ми пуліцай "Не чипайте, не мийте, ми приїдем" – і не їдут!

– Ая! – Каже баба Василина. – Вуни ше сі певно сьміят з жінок.

– Та чи сьміятсі чи не сьміят… али шо? Номер на машині можна перечипити єнчий.

– Гм… ну і як так можна людий дурити? – Дивуєсі дід Михайло. – Та ви рузуміїти, шу таяк вчитель зарублєї гроші тим, шу дітий вчит, лікар тим, шу лікуї, ксьонз тим, шу правит… а тії нелюди без стиду та совісти зарублєют тим, шу людий грабуют, вубдуруют. І то ше як.

– Моя жінка не хтіла давати їм гроші, а та чужа на то кажи: «Ти шо не хочеш шуби твій син був здуровий!?» Як вуни їх тільку не вубрублєли! Навіть на куліна ті аферистки клікали, мулилисі, христилисі жи вуни не дурут, а хочут пумучи, заприсігалисі, образок Божої Матері цілували. Клєлисі, шу то провда, шу сьвіщеник їх пуслов, просто він то пу тилифону тогу ни годин сказати... Казали так. Ви рузуміїти шо вуни навіть казали? Вуни навіть пру себе казали, шу якшо вуни брешут, ту шоби вуни пусьліпли і дітий своїх ни виділи.

– Ну-ну, ти дивисі! Шо за люди? Та то не люди! Нелюди! Людиска. Бо є люди, а є людиска. Таких лапати і за ґратами тримати. – Дивуєсі баба Василина. – Ніц Бога в душі ни мают. Перевертні. Всьо ти скажут, би тільку вубдурити і гроші забрати.

– Ого, а шо мало тої нечесної жеброти ходи, га, бабо!? – Питає ї діду Василь. – Їдні жебрают, бо їсти хочут, а єнчі притворуютсі жибракими, би грабувати. Ти тожи любиш шось їм дати, нагудувати. Та патиляґов їх тре ше з далека гнати!

Баба си шось пудумала, а путому кажи:

– Аво, шо... кулись в кінци сила пудібне ни було?! Прийшла циганка, кажи бабі «Дай яйце!». Рузбила і з рукава в то їйце підіпхала ящірку. Баба дивисі шу з її яйцє ящірка вилізла. Аш затерпла! З пуду. Циганка ї врапт тумана пустила. Баба сіла за стіл. А циганка бере зу шафи, з кредесу, зу скрині всьо шу хочи. Али ту зайшов хлоп і її, тую циганку, за вопшивку тай з хати! Питаї бабу «А ти чо сидиш? Ти шо ни видиш шу тебе грабуют?» А баба му мови «Я пусаг дусижую, бум ни дусиділа, як ми сі з тубов жинили!»

Хлопи сі з тої повідки про бабу зачаровану циганков розсміяли. А Василина їм повідає:

– Ага, вам сьмішно, а во на тому силі, – пуказує вбік руков, – пупрусиласі циганка, би пустили ду хати дитину пиривинути, а з нив зайшло удинайцьіть душ, зчинили шум, глум і бісьцьом брали з хати шо хтіли.