21.06. 2000

Али фист втєли сьвєто. Фист ми сі спудобало! Ше за совитів справлєли їкось так динь молуді, а решта руків ніц-ніц влада наша ничипана, незалежна сьвита виликолюцкуго людюм ни рубила. І во, на маїш Василуню, Міську, Ґинку, Бугдани, Словку, Йвани, Петрусю, Андрійцю, Зиньку, Павлусю, Тарасуню… Маріко, Стефко, Насти, Ганьдзуньо, Зиновіє… ше шось дрібку в тої власти є, ше шось за люд в неї тлії. Півтисьічки і ше двайцьіть пєтка руків від першуї нилабишскуї нагадки – то є фист літ письмової відомости пру Нилабиш! І на то забава.

Тамичка, на дулинах – мижи горами, гурбами – на рімному сухому булоті – на травичі, на хопті, де дітвахи все галку копают, де бальоном бавлітсі, бовїтсі… де худубину люди пасут – на стадіоні, тутичка втєли сьвито! Фистини! Шо сьвиту, то сьвиту – свято днє… тобто… свято Дня села, ось як!

Гумунєт, балакают, гувурут і сьпівают файно, і пувідают, згадки кажут, вибалачки, римовинки... Їдні других спуминают. Нагадали, шо де було і куго де, за шо... пухували. Памніть мают. Памнітаєм і не забуваєм ніц. Їкі моцні герої тутичка врудилисі, кажут! А сценов тутичка є кузов грузової машини, би людьом на ті плискаті дулині видко файно було пувідальників, виступальників, сьпіваків. І хурисьті з церкви файно фист сьпівают. І сьпівают вчительки та діти зу школи, і з сільради люди пуважні. Й з бирижиньскуї райбуди таксамо ладно гет засьпівали. А ше хлоп з міста (шо ту булу! Цуд люди), напомацки, з завєзаними вучима, виликим нужом вогірки рубов, і ше мижи цьвики живутом падов. Ше музики ті Виники й музики Атамани кріпко вдарили, удули в труби, бубни та цимбали. А були тамка цимбали чи мині сі привиділо? За-ба-ва моцна!

А тим чисом хлопці мніхури надутуго бют, гупают, кидают, пупихают на пувітю… ни лапают, відбивают, чириз вилике цідилко, бис марлю ту шу тра – ду слупів привєзану – в галку грают… волейболітсі, бальоном сі бавліт! За пугара! Хто виграє. Ая! То є за шо пріти. Виграли – і пугара, і слоїки за то в квітках дістали!

Ше шнурок хлупи тєгнут. Грубий такий, канатом го в книшках звут. Моцарні люди! Силу хлупи вилику в мєзах мают, широкуї кости моцарі. Зібралисі, знаїти, молуді купук з пєть і ше були старі… Та які старі, та такі во трийціть, сорок, підисєт літ. Мулуді їм зразу шміру пупід ніс. Ширпнули, то вуни гет ни на куліна вклєкли. Али сі стримали… А туди тії хлупи старші, та шо хлупи, сильні ги бики… як сі зачили кримпували, взєли сі в руки – путігнули мулудих аш ду ріки. Хлопчур зу сьвістком кричит «та стій!», али де там, ті хлупи хочут пуказати, шу вуни ни їке буть драньтє. Тєгнут той шнурок… аш сьі диви всьой сільский народ. А хлупаки мулуді, видіт шу біда, привізали тогу шнура кіньцьом ду слупка на їкому вулибольна марлі висит. Де ви, шо там!? Путігнули слупа з марлюв тов – штири круги мугли вубігнали дувуколичка сила, али сі кулу моста спамнітали. За то їм каждому пу куперті дали, аби си хлопи мали на дзиґари! А хто гет не тутешний і ніц вустатнуго речення не зрозумів, перекладу – кожному моцару, шо моцно тримовсі за каната дали по конверті, то приз чи премія така, гривасики, гривуньки, гривенчики, валюта наша рідна українська тамичка лижит, сам гулува тії куперти заслинювов, а… можи, го сикритарка. Али то не точно, бо в селі є два голови – їден сільскої ради, а другий кулгоспу (силяньскуї спілки), і ше не нати, хто слинив, а може їден дов гривасики, а другий тілько слинив, або наубурот… Али то ніц, гулувне, шо сьвито влада місцева, тутешна людьом файно фист зрубила! Вдалисі фистини.

А путому ше на руку сі тиснули. Шо ви люди!? Та в нашуму силі каждий єдин, кождий їден силачі. Поки то сьі всьо скінчило – стіл пу тафлю в ґрунт втиснули. Вустатні то вже на кулінах сі перетискали. А найвустатніші чимпійони – то мусіли на лежичі сі на руках перетискати. Армреслінг? Ага! Дали моцару більшішуму дисєтку гривень і мішок зирна. Збіжи другуму такуш! А третуму вліпили кугута. А кугут в мішку кукочи, певну жи на волю хочи. Рузвїзали торбиску, думали зирна пудзьобає і сьі вспукуїт, али де там – він дзюбук задер і пулитів таги за вуронув. Сів на тогу висучезнуго слупка.

Слуп слизький, а на кінци, на самім чубку – мугурич! Гурівка, кубаса. На слуп сьі хлопці друт! Йо-йой, в сімейних трусах, вубнімив руками, нугами патика, дресі, труси сьі закутили… Кубаса. На слупі. Їдному наймоцнішуму, наспритнішому таки сі вдало. Веселісь народна. Виліз, здуймив – то вже їго – ну а шо, є шо пити і є чим закусити!

Конкурси, розваги на пару гудин, такий кунцерт файний… Шкода шу вас тамичка не було. А!? То ви такуж були? Ну, то файно…

А во тамичка типеричка сільскі хлопці і хлупи галку копают. Молудь проти витиранів в копаного бальона. Хлупи, кули ше хлопціма були – фист моцно за сило нугами пу галці тувкли. Їдногу разу навіть першими в районі були! Али нині копают вже їм. Пєть – їден. Слоїк в руки і клац на знимку!

А шо далі? А дальше, хто вже сі наслухов, натішив, нависилив, напивсі і наїв – али сі ше ни нажер гуривеґи – маї чис. Али таких мало. Бо тутичка культурне село! Музика граї, мнєсу сьі смажи, дощик прикапуї, соничко вубигріваї. Таньці на мураві. За-ба-ва!!! Вдалася, вдаласі, сі вдала!