15.06. 2000

– Курча бальонца з тов куровов! – Нервуєсі діду Василь.

– Та чо сі матюкаїш? – Спамнєтуї го баба Василина.

– Та як шо, та вуна вже кули сі відліти? Шо будим дванайціть рас ї ду бика вудили?

Пурипів ше троха діду і пувели з бабов курову на кулгоспку ферму. (Хоць на папїрох вже гейби кулгоспів нима, али люди видіт, шу шо було, то сі лишило – тільку назва сі змінила). Баба виде на шнурку. Діду з патилюгов пуганєї. Привели, а то кавалок ходжинє, а там кажут давай дисєтку плати.

– Та стєгнитиси з тогу паю. Та ми в кулгоспі маїм гиктари паю!

– Е, нє! Поки пшениця на паю дозріє, заки її продамо ше тре чикати пару місіців, а літисі, діду Василю, ваша худубина вже нині. Абу платіт, абу сами на неї скачте.

– Та ти шо здурів!?

– А шо я зроблю, худобу на фермах тре такош за шось лікувати. Ну, нє? З вас дисєтка, з тогу дисєтка і вже хоць троха ліків купим.

Баба лишиласі би поміш ферми ту красу курову пасти, а дід пудибув дудому за дисєтков гривень. Взєв. Виртаєсі. А во там Гриць Наддурожний з жінков підгуртают бараболі ручним плушком. Гриць тєгни, вуна зузаду викировуї, вубминає курчі, і бурачки шу сьі міш рідками насіяли.

Діду кажи ду них:

– О, добри свогу кунє в хаті мати, нє? Дай Божи щастьі!

– Дякуєм, дай Божи вам! – Каже пан Гриць, а їго Маруська дубавлєї:

– Пивну, вуйку Василю, шу добри. І ше в зимі під ковдров загріє і вівса за зиму двайціть цинтнерів, як кінь, не зісь.

– Ти вйо пупихай бабо, ни вибалакуй, – перебиває ї Гриць, – я той кінь їкогу тре гудувати ни вівсом, а пиругами.

– О, – піджартовує діду, – і виплатисьі тубі, Марусько, тримати в хаті такогу кунє, їкогу тре гудувати пиругами?

– Виплатисьі-виплатисьі, бу він маї їдь ни тільку ду пиругів! – Відпувіла Марусина.

Йде діду дальши, а там во піяк Михань з свов жінков стрісают жуків з бараболь в відра. Діду кричит їм навмисну тривожним голусум:

– Йой! Йо-йой! Та шо ви робите!? Та вуни будут мали струс мозку!

Сміютсьі всі трої.

Йде діду далі, а во пасут пастухи. Курова їкась залізла в кулгоспну шкоду. А то курова Цапкувого Івасі.

– Як вам сі пасе!? – Вітаєсі дідо.

– Та во як... видити. – Кажи сидичий Іван вубтулиний хлопчурами. – Навирніт ми тую курову.

– О, нє, Івасю, то від стешки задалеко. Маїш пацанів, най ти навиртают!

– Та хоть крикніт на неї. Ви чоловік в авторитеті, може корова вас послухає!

– Так гувориш, ніби вуна, та німа курова мине пуслухаї. Та ду неї хоть на Ви кричи.

Пішов си. А путому... як бицайло відрихтувов тую красу курову... пувели ї з ферми дудому. Краса – то така курова, що є чорно-білов, такими знаєте клаптіма. І в тім слова наголос на першім складі, бо вона краса, а не красива. Хоча, якщо ви наполягаєте, що вона красива, то я заперечувати не стану.

А ше во там Павло Скажислово кажи Івану Наймудрішуму:

– Знаїш, си думаю, шу ту всьо тре рубити як Біблія вилит. Ти памнітаїш шу там пиши в Матвія: Ни давайти сьвітогу псам і ни кидайте перлив ваших свинюм, бу вуни то загадіт і ше вас пукусают.

– Ти пру шо?

– Та пру то, шу тре нам визначитисі нарешта, де в Нилабиші тії свині і тії пси. А ми то всьо вась-вась. Ду всєх ми добрі, всєм хочим дугудити. А так сі не вдає, чулувіче добрий, бу то ми занадто добрі. А хіба нє?

– А хто в Нилабиші пси?

– Ну ту шо хто? Пушукаїм.

– Ну... ти їх, Павли, можиш назвати вже?

– Івасю, та сі добри придивим і всьо будим знали!

– Ого, та ти лєпшим тогу ни кажи, бу засьміют, бу то буди знов таги в середних віках Ївропи – пульованє на відьмаків і відьм. Знов підут чорні списки.

– Та я сам лєпший! Шо ти мині дуказуєш? Ти слухай, шо я тубі привів цитату з Біблії пру псів і свиней. Їкшо мине ни чуїш, ту хоць Біблію вчуй!

– Якшо ти вже хочиш фист спиратисі на Біблію, то руби то сам. Я сі троха бую. При собі то тримай, і нікому не повідай, бу в єнчуму разі ти будиш мов сибе за людину, а пів Нилабиша за свиний і псів. А то вже гордісь, а гордість, то гріх. Бо якшо ти шось, а вуни ніц – ту як ти туди будиш виконувов слово Христа, який сказов, – Хто хочи бути першим, най буди вустатним.

– А знаїш, як кажи Марко Підпирезаний, ну, той Спасений. Він кажи, шу сини Божі руспізнают сирид людий тварин, бу є багату таких худубин в сьвіті, шу виглідают як люди. І кули ти зробишсі сином істини, ту будиш кидов свинюм жолуді, псюрам кістки, а куровам, бикам сіна, сулому, траву. Як станеш спасенним, то тобі вікриютсі вочі, і будеш знов хто є хто... і куму що. Во як. Худубина маї знати свує місци, а ни пхатись ду будованє диржави Нилабишскуї. Во пру шо я мову даю! Бу вуни всьо їдно ни зрузуміют ні ідеології Листопадовуго, ні нашуї Нилабишскуї диржавнусті. Бикам тре гуроху в жолуби, а їкий там їм прапур над хлівом їм булу, є і буди, вибачий, ду сраки.

– Ти знаїш, їкась в тому провда є. Али ту всьо є таким ни певним, шу як пучитисі бавити в царів, ту мош самому для тих «биків» худубинув стати. Вуни тебе абу на роги возьмут, абу ратицєма заталуют.

А там от Марко Підперезаний проповідує на подвірї в тіні горіха своїм прихильникам про те майже саме, що й говорив Павло. Марко Спасенний говорить:

– Тільки ви, ті які звільнились від пут світу, від оков сім’ї, материнства, батьківства є дійсно вільними синами вічно Вільного Бога Вседержителя. Ви перлини дорогоцінні. Так саме ви, спасенні, що нині присутні у такому вузькому тут зібрані, є дорогоцінними перлинами і серед Нилабишського, і серед Українського, і серед Планетарного сьвіту. Ви тільки собі усвідомте – є сотні у Нилабиші, є мільйони в Україні і є міліарди людей на планеті, але не вони, ці міліарди, є спасенними, а тільки ми тут присутні є дорогоцінними Божими перлинами, які нарешті звільнились від оков цього сатанинського світу, бо ми чисті. Бо тільки в нас не релігія, а Істина. Ми як Початок форми і ми як Кінець форми, і Ми з великої букви! Бо більше такого пречистого як Ми ви ніде у світі не знайдете. Амінь.