6.06. 2000

Трийціть три в тіни. Ой, пиче соничко, пиче. Сіна сохнут мументум – нинька зрані косиш, а зовтра пу пулудни вже талуїш на подра. Діди їден їдному пумагают. Разум косіт, разум перивиртают, разум возіт висухлі твави та хопти. Пузичили си коні. Їдут на сіножита за сінум. Йде си на пулудни з полі цьоці Паланичка.

– Христос Вускрес, Паланичко! – Вітаєсі Михайло.

– Вуістину Вускрес! – Відпувіла.

– Дес була?

– Та во їм грасала бурак!

– А... та тре-тре, би ни заріс, – кажи Василь.

Коні путігнули воза... і буювиків (буювики – то тії діди, бу так си часум любили пру себи, при кілька грамульках, казати). Рузминулисі з цьоцов Паланичков. І вже кули дись на кроків двайціть-трийціть були вуни від Паланички, вуна си нагадала, шу сказала дідам ни провду.

– Йой, та стійте... та я збрихала! – Стала, спиниласі, вубернуласі ду фіри і кажи голосно сама ду себи. – Йой, та мині путому Бог шо скажи!? – Гризе сибе сумліньом цьоцьі. – Ей, ей! – Кричит за возом. – Ей! Стійти!

Коні сі ни спинєют. Бу дурога ни рівна, віз з ґралєма на них тарахкочи. Буювики вже старі, троха пуглухли, і ни чуют, шо вона там вибалакує.

– Ей, вуйки, стійти! – Кричит цьоці, їку вже можи такузов можна і в бабцю записати, бу тільку на літ п’єть-дисіть мулочша за тих дідів. – Та зачикайти! – Кричит і бісьцьом литит, дуганєї фіру. Нє, та то не фіра, бо фіра не придатна для сіна, на фірі бураки возіт, гній, щось таке, знаїте, тєшче, а на возі єнча кунструкція, тамичка пу буках є драбини, він на себе більше возьме сіна, як фіра.

Діди вчули.

– Т-р-р, гнідий! – Путігнув діду Василь за вішки, гнідий кінь сі спинив, а з ним і другий кінь стов таги вкопаний. – Та шо сі сталу?

– Ой, ой, – задихана цьоці Паланичка з сапков в руці в білі хусьці, сперласі на драбину воза і вугори, – слухайти, та я ни бурак ґрасала, ви мині прусьтіт, шу вас збрихала, я ни бурак, я кукурузу ґрасала!

Діди знали Паланичку, тому не здивувались, а якщо і здивувалися такій пречистій чесності, то виду не подали.

– А шо дуже пузарустала хуптами?

– Та нє, ни дужи, али тре сьі всьо їдно кулу тогу всьогу нарубити, – кажи цьотка.

– Сідай, будиш з нами їхала! – Запрошує Михайло.

– Ой, дєкую, али, знаїти, мині в єнчий бік, бу йду на пулудни шось порати... тре качитам крупиви накришити, їсти дати, тилєткуви кави тре зварити. Дєкую вам дужи, якбим з пулудні йшла, ту би ви мине підвезли хоць троха. Дужи вам ше рас дєкую!

– Та нима за шо, Паланичко! Вйо, Василю, пуганєй! – Каже дідо Михайло. – Бувай здорова!

Рузминулисі. І цьоцьі Паланичка си йде на пулудни порати в дужи файній виселусті, таги камінь з себи скинула і думає си: «Гм, добри шу ше бісьцьом ни їхали, бум їх ни здугнала, і була бим то нусила, аш поки би їх ни вздріла. А брехати – ту є гріх, я ту добри знаю!»

А діди в чис той так си балакали під кицанє на возі. "Кицанє" – то таке слово, що походи від "кицкати", тобто підкидати щось. Можна на руках дітий кицкати троха. А можна кітку кицкати. А тутка, бачите, нерімна дурога, і через те їх на возі троха кицкає.

– А бу мині Василю тра знати, шу шо вуна ґрасала – бураки, бараболі, кукурузу чи грідки? – Каже Михайло.

– Та добри, шу ґрасала Міську, най ї Бог родит! Али мині такжи всьо їдно, шо вуна там ґрасала! – Вугори діду Василь. – Та вйо коні! Бу вось за пів днє вечір буде! А нам ше вузити і вузити! Шесмо навіть не зачинали! – Тріпнув вішками і віз скуріши затарахков пу Нилабиші підуймивши за субов купу пурухів.

А во там, як сі дивити таги з виртульота, видку шу пасут пастухи, пулігали си під суснинув, вибалакуют. Пру шо? Пасут курови Сирітка (він той самий Бугдан Листкувий), Микола Бурмилу і Гриць Наддурожний.

– Али вубвела хлопа! Вубвела го дувукола пальцьі! – Руспувідає пру то як кулєґу жінка лишила. – Уто заліпила му сьвіт! Ну! Ми приїздим, а вуна вже маї другого в хаті! А я вже казов ду Івана «Давай го вилатаїм!».

– Ага – і за вуштепаньці вас тай в миліцію! – Каже Гриць Наддорожний.

– І шо доброго ото би ви хлопці зробили? Та де три там вже банда, а за групову бійку, якби вас подали, вам би приліпили по чотири роки тюрми! – Уточнює Микола Бурмоло.

– А я би всьоїдно її вирихтувов... – Каже Гриць Наддурожний. – Я би ни тирпів! Навіть якби мене за вуштепанці забрали в міліцію.

– Та би взєли вас за вопшивку ду цюпи тай всьо! – Тут вже Сирітка займив позицію Миколи Бурмила. – Закон їден на всєх.

– Во-во, – хитнув гулувов Микола.

– Та то всьо там стара роби. Так ї бунтуї! – Каже ше рас Сирітка.

– І нима на неї управи?! Шо вуна кажи дочці, би та на чужих хлупів заглідала? – Питаєсі Гриць.

– Та шо стара? Стару віником пу хрибули! – Триндит Сирітка…

Та бесіда Сирітки і Наддурожного вже почала дратувати Миколу, бо вони то закликають один одного до бійки, то відразу спам’ятовують один одного. Він встав з трави, обтріпав си блюзу, йде до корови, яка пасеться на місці:

– Зірка, де йдеш? А ну сі паси! – І відійшов від них до худобини. Бо знаєте, чисом як дурне слухати, то ліпше сі завчису гет вступити. А Микола, ту той хлоп з мудріших, він добруго хованє, пувідают, шу він мамину цицьку сов ду штирох років.