25.05. 2000

Поголос про вимову Підперезаного Молодшого пішов по Нилабиші і при переповіданю шось си відкидали, шось си дубавлєли, али, ми здаєсі, шу суті ни змінили, бу вітали так підперезане пуриванє юначуго духу, спрямоване суроти остогидлого їм Підперезаного Старшого.

На тій підставі наші лєпші прийшли думки, що можливо потрібно запровадити в державі Нилабиш якийсь кодекс етичної, релігійної поведінки та міри діяльності релігійних общин в цьому світі, в цій державі, адже усяке звільнення від того світу від його впливу, втеча від законів формування цього світу є нереальною. Чому? Та тому, що навіть ті, які тікаючи від світу намагаються створюти відособленості (секти, общини, церкви – чи як би інакше модерно вони себе не називали), щось таке, як вони вважають, яке вже буде святим і не проблематичним – то в кінцевому результаті вони формують свої відособлення-зборища за тим же принципом, як і формуються суспільства від яких вони тікали. А потім виявляється, що і в них, сектах новостворених проповідників, панує гріх та людські пороки і спокуса там також існує, а ще виявляється, з часом, що як і мали керівники держав претензії до свого народу, такі й претензії мають керівники общин до своїх підлеглих, а також і нарід общини з плином часу перестає мати керівника за взірець, за щось особливе... А інколи, щоб підняти свій авторитет, підсилити свою владу керівники общин, не перестаючи вживати слова «Бог», «Істина», «Рай", переростають в таких собі тиранів, людоненависників, яких небуло навіть в тій державі, спільноті великій недосконалій від якої вони втікали.

– Слухай, а доки то всьо так буде з нерозумним, людиноненависним світом, де чи найосновнішим аргументом є бомби з літаків, бахи з танків, та кулі з єнчуї зброї. Во дивисі, Василю, кінец віку, а ше... кулись казали, шу в двутисічнуму році буде кінец сьвіту. Але шо хтівїм ти сказати, хоч би ті Гамерика, Ганглія, Ізраіль, Московитина і єнчі куристуютсі тим грішним пувідком, таги істинов, жи для дусєгнині власних інтиресів всі рухи гідні, а туму... чис від чису... стрилєют і сі ни спамнєтуют. Нє, Василуню, ни спамнєтуютсі! Кажуть шу в них провда і всьо! А чо провда? Бу чуютсі в силі. Кули туто сі, Василю, скінчит? Чи можи туди кули розум люцтва з пацанєчугу дустигни в зрілий?

– О, Міську, – кажи діду Василь, – здаєсі ми, шу то як в тій приповідцьі – як нима розуму в двайцьіть літ, ту вже і в трийціть, і в сорук, і в підисєт сьі ни прибави. А скажу то шу вже с певно чув: Поки Бозі шурупку в гулуві пануві Люцтву ни пиричикне на трішки єнчу лєнію – доти сьі ни тре надіяти мудрости від пана Люцтва.

– Гм... То то так сі не стає, би розум з дитинічуго на клац ставов мудрим!

– Чи ти думаїш, Михайле дуругий, шу нима богомудрих і в тій Гамериці, і в Ганглії, і в Гізраїлю, і на Москальщині? Та є і вуни кажут... кажут своїм не кидайти бомби, ни стрилєйти!

– Та є, али з них сьі пани їх кировці сьміят.

– Ну, во...

– Та так, Василю, та навіть наші українскі кировці мовчки, німо підтримуют войну Русії в Чични. І кивают послушно ґембами вулухатими, кули їм мускалі кажут шу то жодна ни война, а тільку протитируристична акція. А там война йде, война! Тисічі вже загинули. І нищисі засубом диржавнуго тирору нація чиченьців. Ічкерців. Вуни ше так пуджиют єнчі нації в Росії би сі ни відєднували, а як сі схочут відїднати, ту їх назвут тируристами і засубум дежравнугу терору будут нищили. Хіба сьвіт тогу ни види, чи ни чує, чи ни рузуміє?

– А вуни всьо їдно будут мали свує диржавне ничипанє, тії чиченці-ічкерці.

– Так, такжи так си мишлю, шу будут чиченьці мали свую диржаву, а Росія, тая Московщина, руспапесі на дрібні кавалки.

– Муси сьі руспасти, і вуна, а кулись та зьвіздата Гамерика, бу нима такогу їке би пу причині власнуї глупути мугло встуяти проти Промислу Божугу. Хіба би сі спамнітали, пукаяли та більше не грішили.

– А ти сі їх питов? Та кажда з них скаже про себе вже тубі, шо вони безгрішні. Гордісь велика... і всьо.