Йой, пиче нинька сонци, пиче. Нима сили ту на кльоцку всидіти.
– Нинька... оце... Василю... десь мабуть поза тридцять градусів?!
– Та шо ти! Дальше як за трийціть. О-о... во, дивисі, йде Артем. Зара го спитаю. Та ти шо таке вирублєїш шу ніц не пишиш? Ше писов він їдинайцітуго мая, а типеричкака вже є сімнайціте. Та де так можна!? Та пру свує сило тре писати з рані ду вечура... і то каждий динь.
Підійшов Артем. Питає його дідо Василь:
– Ти чуїш, шо пру теби балакаєсі? Я сі дивлю шу ти си такво... а тре пру свує писати зрані і ду вечура... і то їден-в-їден динь. Бу час литит бісьцьом. А во був динь і вже го нема, нима днє!
– Ого, діду Василю, а ви сі задумували кіцько тогу буде виписано їкшо буду писов каждий день з рані ду ночі, га? – Дідо не кажи ніц на відпитанє. – Та діду Василю то всьо сьі ни влізи в книшку на пєть пальців грубезну!
– Ого... зіпровди, я таку грубезну не пручитаю! – Відреагував дєдусь.
– Ну і "во" і «ого»... ну ви ми скажіт, хто то всилит пручитати?
– Ти знаїш, Артеми, пивну шу ти провду кажиш, бу я в свому житю ні їдної грубуї книшки ни пручитов. Зізнаюсі ти як на сповіди.
– А груба то їка? – Припитуїсі дідо Михалко.
– Та як їка? – Трохи знервовано відповідає дідо – Та така шу як вузьмеш в руки ту чуїш, шу вуна груба, а ни тунка. Ну шо, відпувівїм ти?
– Як спитовїм, так відпувівїс! Відпитов ми ти во так... так во і вже всьо...
– Ну, али ти вже Артеми як пишиш, то пиши так би нас запамнітали! – Настанувлєє дідо Василь, а дідо Михайло допитується:
– Ти вже певно що пишеш книжку року?
– А чо року?
– Власни.., – дубавлєє діду Василь, – а можи дисітилітє, абу стулітє, абу тисічулітє? Нє, ну скажи?
– Та шо казати. Можи й так. А може нє. Ніхто не знає як вубертаютсі людських симпатій сьвіти. Знаїти, діду Василю і діду Михайли... часум би пиридати писук, пуртрет свогу чису, шу, можи мнєритсі... дусить кільканайціть рисок.
– Тобто, – береться тлумачити дідо Михайло, – ти хочеш сказати, що для того щоб передати риси епохи часом досить і кількох штрихів?
– Власне шу так!
– Ду всього тре би мнєра була. Зле як не домницкаєш і зле як перемнєцкаєш. Та що то вугурити, та ми як мулудими були, та як дівчиниску возьмиш в руки... та то, власне... і вже всьо... не пасує мені при Артемі то казати, бу ше запише вурухобник в книшку.
Почулося тутичка бурмотіння когось хмільного. Всі троє подивилися в той бік дороги. То пре ледве теплий вуйко Михань і сам з собою балакає.
– О, вже сьі напило, шо тилє... і сам ду себе вугори! – Рече дідо Василь.
Вуйко плентаючись підійшовши ближче... Зупинився біля штахіт. Зловився, але чомусь вирімнався назад, аж штахетина видерлася і гептувся на грунт разом з нею. Пилюка пішла врізнобіч. Матюкається, обзиває.
– О, ти... Дивисьі... Тилє тилєтюм! Бири во їго малюй! – Вугори діло Василуньо.
– Та чо ти так кажеш Василечку? Нашо ти тилє принизив прирівнявши його до піяцюри Миханька? – Сі питає дідо Михайло. – Та тилє нігди ти штахета не буде дерло і не буде матюкатисі і вубзивати!
Встов. Не вубтріповсі. Підійшов. Вуйко Михань. Всьой вубгарований пурухами. На писку тожи пурухи, і ше й кров тиче – варга рузбита, ніс рузтовчиний, чуло вубкрувавлини. І чо так? Та він на возна падов, а не писком. Певно шу тов штихетов, шу сі му видерла, він нив себе пу твари путігнув. А як інакше си писок міг путувкти туво при сьвідках? Та шкода, шкода хлопа. Хоть піяк, але шкода.
– Ненавиджу! Ненавиджу і всьо! – Голосно вибалакує вуйко.
– Шо ти так матюкаєшсі в білий день? Та дітиска йдут зу школи! Нашо мают то чути?
– А я вам ше рас кажу, – вже звертається до безпосередніх слухачів вуйко. - Я вам ше рас кажу, шу нинавиджу то всьо. І ту низалежнісь, і ту диржаву, і тих засраних кулєгів, шу зі мнов разум пили, а мине в біді самогу лишили, і ту свую єву і тих її знайдухів. І вас тожи... І не питайтесі за шо... А за їдно з ними.. і всьо.
– То за шо ти нинавидиш? – Питаєсі дід. – Слухай, я зара встану і ти знов лєжиш, як сі не вибачиш! Ти мине знаєш! Рахую ду трох, рас, два...
– Ти тихо, тиху! Ну чо ви такі всі, – нервуєсі вуйко Миханьо, – вже би сі відразу били! Я сі тєшко вибачию! Тілько не чипайте мене... бу мені і без вас паскудно.
– Ти трохи вубсервуй свої слува Миханю, бо хоць ми з тубов тьоски, але як Василь буде тебе латов, то я тожи му пуможу!
– Та я знаю, знаю, шу ви тії... булисти тими ... буювиками. То всьо село знає! І шо? Будете мене заніц били?
– А за шо ти ненавидиш?
– А за то! – Бересі виясьнювати. – А нинавиджу їх... Вас нє, ше раз вам вугору... А їх... І за то, шу вуни нинавидіт мине, як гурівки си випю.
– Ну то ни пий!
– А можи я ни годен! А можи ми тогу тре! Али як випю ту відразу си згадую шу вуни мине нинавидіт пянуго і від тогу ше більши тих задрипаньців з їх сьвітом нинавиджу.
Вуйко Михань пучив шупортатисі в кишени блюзи за дзиґаром. Хитаєсі, двума руками ї вивиртає. Тай во, їго нисе в пиред. О, вже падає... паскуда, вибачте на слові... просто на сидєчих дідів. Вуни сі в різьні боки відхилили. А вуйко коміть гулувов чириз балюк. Всьой! На лежичи! За бальком. Матюкаєсі піяцков інтонаційов: