11.05. 2000

– Сідай Артеме, кажи шось!

– Та шо казати діду Василю?

– Та кажи чо ти тогу румана ни пишиш?

– А ви як знаїти пишу чи не пишу? Та тогу навіть муя жінка, найблища людина, ни відає.

– Та шо там то... Гироями роману є ми, нє? Ну ту як нам пру себи не знати?

– А шо, як сі путому вияви, шу ви гирої видумані і шо селинє такогу як Нилабиш не існує, і шо та книшка ту аш зовсім не руман, бу дехту кажи, шу руман ту тільку то шу зачипає виликий шмат чису, багато літ, дисєтки чи навіть сотки літ, виликий рузвурот багацькуго житє?

– Айди-во! Та теперка кажда груба книжка – то роман. А така груба як мізильний палиц – то повісьть. А то шо на кілька липушків, то оповіданє. Во і всьо. Таке моє літературознавство. А воно правдиве для мене і для Василє. Нє Василю? – питаєсі дід Михань. Василь калатьнув гурішнов щеков до долішної кліпнувши вубома вучима. – О, видиш Артеме, я є для Василє літературним авторитетом!

– Не літературний, Міську, а літературознавчий, – уточнює дід Василь.

– Та шо ти на такі дрібноти, на такий шмельц, звиртаїш свою поважну увагу? – Пувідає дідо Василь. – Та так си хіба пубалакают, жи та книжка не роман, заздрісники їкі мали тибе за хрубака, а сибе за шось більше. А виявлєєсі шу вуно ни так... І хіба си ше так крішку зубками путнут папєр затєті, зацєнті критики та критикеси, бу папєр є їх другим хлібом. Ти тогу сі ніц ни бій!

– Та я сі ни бую.

– Ну во, – дубавлєє дідо Місько. – І ніц сі ни бій! Ше сі той ни врудив би всєм дугудив!

– Та шо ту казати, – дубавлєї баба Василина. – Навіть Христос, шу мов дванайцьіть апостулів дугудив, ни каждуму з них. Бу вже туди тамички був той Зйуда.

Сидєт си на тому бальку діди, баба й Артем... і шось ту то, ту єнчи вибалакуют.

– І сьвитасмо відсьвіткували, і нарубилисьі перед сьвитами би пуридки зрубити і їдзиньі пригутувати.

– Ну та... би були сьвита і ни їдні – тре сьі фист пуперти... і кулу плуга, і кулу сапки, і кулу куси. Зимлє хоче рук сільських.

– Ой, наробитсі, наробисі той хлоп в селі. Не знают тогу труду пани в місьтьі.

– А баба шо сьі, Василю, не нароби? – питаєсі Василина.

– Та чо сі ни нароби? Та наробисі! Шо я ни знаю, чи шо!? А путому і руки, і крижи, і ноги булєт... то всьо сі дає на старісь чути.

– Та добри шу хоць дощик вчора файну влєв, бу за дві ниділи зимлє знов підсохла і знов вудицьі прусила... ой, просила-просила.

– Тай ми си при мукроті шось троха відпічнем. Бу ше ни вспівїм пусадити, а вже ґрасати тре. Ше тогу бурачка ни видко, а вусет вже сі дзилинії.

– Та так нарубитисьі тре в силі, ой, тре!

– Али і відпучити такузов тре.

– Аякжи, і кунина, і худубина, і людина сі змучує від руботи.

– Ну-ну! Так є... Гулува би ше рубила, али руки пристают!

– Ой, пристают-пристают, – кажит бабці Василина.

– Слухай, а шо в тому сьвіті, в тьі диржаві сьі роби? Бу з тими рубутами ні тиливізура ни виджу, ані радія ни чую.

– Та оце шо сі робить? – Бересі шось руспувідати дідунь Михайло. – Та я й сам певну то шу ви тай знаю.

– Та вже шось Михасю мов! – Дупирає дідо Василь.

– А скажу вам оце, і вибачте мені за не державну мову в державі Нилабиш, але про теми української держави, які нас всіх печуть, болять і колять я мушу казати мовою якщо не народної та хоч би літературної України. Болить мене старого хлопа, пенсіонера, те, що дуже вже аж слова державні розходяться із справами державними, бо як послухать усіх цих державників великих і превеликих, то оце у нас все чудово, все в ажурі і з кожним днем усе на краще. Бездарні хвальки – єнчи пру них ми язик сі ни вубиртає. А що каже сьвіт? А світ провів дослідження де в найближчих п’ять років буде найбільш сприятлива ситуація для ведення бізнесу. І каже та певно міжнародна інституція, що у Голландії найсприятливіші умови для того, потім північна Америка і далі-далі по списку. А як ви думаєте на якому місці Україна?

– Певно шу на третуму, ха-ха-ха – сказавши, розсміявся зі слів своїх дідо Василь, але так як ніхто більше із ним не сміявся він тихо добавив, – я так жартую.

– А Україна наша рідна-рідненька із тим народом бідованим, Васильку, я ти скажу, бис знов і памнітов – на перед вустатному місці, навіть оце країни Африки, Азії, Латинської Америки, які завжди у радянські роки вважались восьмим сортом, відсталішим за СРСР нині випереджують в тому нашу задрипану найвищими кабінетними злодіями рідну неньку Україну.

– Ти шо за СеРуСеРум плачиш?

– Та ти шо бабо? Нє, не шкодую. Али знаїш як їден хлоп, шу кирувов парламентом, пру него сказов – хто не шкодує за Суюзом у того нема серця, але хто бажає його повернення у того нема розуму.

– Ше багато таких у нас керівників, які нустальгуют за тим шо сі ніґди не верне. Старі партійці, зверха прикрилисі вишиваними сорочками, тризубами, а душа в них ше чирвона, кумуністична. 

– Чим горшок накипів, тим і буде смирдів. 

– А ше Михайлику радійо трубит шу на земли дєкуючи файним кировцьом нашим – нарешті сі власник пуявив і шу більши кулгоспів нема!

– Та всьо ту фікція, дорогі люди, скажи Артеме. – Вугорит дідо Михайло.

– Так, діду Михайле, і ви добре знаїти, шу то тільку на слові таги власник вже є, а на ділі кулгосп кулгоспом їкогу диржава давит і тисни і вубдирає і ніц ни дає зарубити. Та шо ту казати їкшо тільку з пшиниці можна мати прибутук. Три купійки на вкладену одну гривню, а всьо решта – сьій, сади, руби – будиш мов пшик, хоть і на поли вродит! Бу мусиш нині сулярку, бинзину, запчасти, техніку взєти за той вружай їкий нинька тільку сьіїш. В борг. І виходит шу той хлоп як самудур, знаї шу пшик буди мов і навіть шу тільку тов кулгоспнув працев бурги си збільшит, а всьо їдно роби, вубрублєї ту земленьку би ни пуружніла.