1.04. 2000

Дідо Василь та дідо Михайло сидять на звичному патику.

– Ти знаїш, шоїм вчора пу тиливізури вздрів? – Питаєсі дід Василь.

– Та що?

– Та то... шу в Анґлії вже є їкесь сило, таги наше, тожи сибе пругулусило нечипаним!

– Та ти що!? А-я-яй, як велично! То мабуть хтось з наших місцевих поїхав в ту Англію на заробітки і ненароком завіз їм наш вірус нилабишський! Бо невже так може бути, щоб самі до того додумались ті острівні англійці? Чи вони вже може не англійці жителі того села? Певно, що ще англійці, як і ми тут от незалежні від всього світу – нилабишани – є також українцями, слов’янами, європейцями, землянами.

– Таки так. Жиют си! Видиш, їх навіть чирис то їхне ничипанє враз пу всьому сьвіті пуказали! Але то Анґлія! А ми тутичка в Україні маїм ціхонько сидіти! – Вугори дідо Василько. – А шо? Та з нашими варятами-бюрократами тілько си зачни, дадут ти нюхати Конституцію і всякі єнчі закони зачнут ти вичитувати! Кримінал! Ґвовт, люди! А нам нашо того всього, тої ґранди? Ми си ціхонько жиєм, і нашим ничипаньом сі тішим таги малі діти квітучков! Ми то всьо свує ничипанє тримаєм в гулуві і сі з ним на папєр не пхаєм! Ая! А вуни сьміливі фист тії в Анґлії! Бу си виписали, напичитали навіть Кунституцію того великобританьского села.

– І що їм королівська Англія дозволила бути незалежними? Вони тепер що, як місто-держава Монако? – Почухує дідо Михайло скроню. – Невже таке можливо? Та щоб у самій Англії окреме село стало окремою державою!? Щось не вірю! Бо та Англія ніяк не хоче дати незалежності ні Уельсу, ні Шотландії, які відверто борються за власну незалежність від королівства. Та навіть війна йде між Уельсом і Англією за незалежність Уельсу, кров лиють, Уельс партизанить, рве бомби. Але Англія то за войну не має!

– Сі не признає, Міську, жи то война… – встромив язик свій Василуньо.

– Як і Америка своє вторгнення у Югославію не назвала війною, а гуманітарною акцією. Як і Московщина чеченську війну, яка ще нині йде, і тисячі гинуть там, не називає війною, а тільки антитерористичною акцією. І що? То ти кажеш, що Англія не виступає проти незалежності, самодержавності того села?

– Та нє, Міську! Нє! Ніц не виступає. Бу си ше не мисли, шу то є шось сирйозне. Так сі селяни бавліт! А ше то туристів манит.

– Дивно!

– Ну, і шо зробиш Михайле? Ніц не зробиш. Бо то так є.

Ще трішки діди погомоніли. Аж от надійшов Марко Спасений і почав свою історію:

– Мій вам привіт старші віком держави Нилабиш!

– Слава Ісусу Христу! – у відповідь каже дідо Василь.

– Доброго дня вам! А «слава Ісусу Христу» чи, якщо хочете, «слава на віки!»… то це… якби то до вас дійшло... сказати… Чи ви знаєте, що таке слава Ісусу Христу? Та не тільки ви, але останній піяк в Нилабиші, який часом лежить під плотом, він каже мені Слава Ісусу Христу! Але чи дійсно то він Бога прославляє кажучи Слава Ісусу Христу і тут же падає п’яний в багно? Він тим своїм виглядом опущеним, своєю моральною мерзенністю тільки опоганює славу Христову. Бо істинна слава Христу Богові має вершитися не словами, а справами! У тому числі чистотою тілесною! А тому не потрібно всує та усюди кожного разу згадувати Христа чи вітатись його йменням!

– Чи файно ти щебечиш? Али скажи ми, – питаєсі дідо Василь, – а їкими справами славиш ти Христа?

– Моя справа Богу вгодна і всім відома! Моя справа – то проповідь Божої істини! – Відповідає Підперезаний.

– Тобто все що ти робиш – то лиш балакаєш? – Допитується дідо Михайло.

– Так!

– Ну то на якому праві, – каже дідо Михайло, – нам забороняєш робити словом славу Божу через вітання «Слава Ісусу Христу!», а сам тільки й те робиш, що не ділами, а одними словами про славу балакаєш?

– Я це роблю тому, що маю дозвіл Божий.

– А де він?

– При мені

– Покажи.

– Показую щодня! Бо те, що в душі, в серці можна лиш словом показати.

– І ми  це також словом показуємо, – каже дідо Михайло, а продовжує дід Василь:

– Алисмо ни вицикуємсі! Так! Не вицикуємсі перед простим нилабишским людом шу то ни то, і во не во! А ви, як ни їден то другий фальшиві пруповідники, вишукуєте в крукудила крила.

– І до чого то тут… цей крокодил? – Дивується Підперезаний.

– Та я то так, до слова, би ти то виразьно розумів! Али ти ше темніший, як їм си мислив. Во так!

– Я хочу от що вам сказати, – дещо відходить від теми Марко, – я хочу вам рузпувісти хоч ни нинішну, али файну припувідку, їкусти в церкви свої не пучуїти!

– О, та ти сі диви Міську, як Підперезаний зара моцно свую нилабишску фастриґу виявлєє! – Вугори дід Василь дещо похвально та водночас іронічно, від чого Марко Спасенний відразу передумав мовов тутешнов дугоджувати старужитникам і зіскочив на українську балачку:

– Розповім вам чудесну багатомудру притчу про побудову Церкви. А Церква Божа будується із каміння. Це ви знаєте, так?

Дідо Михайло кивнув, трохи примруживши праве око, а у лівому заблискотіла ледви скрита іронія та водночас подив, так ніби його запитано щось на той зразок чи ви знаєте, що існує сонце.

– Але церква Божа духовна, та що на небі бере початок... будується із каміння, що є людьми... Тобто Церква Божа, в алегоричному розуміння, будується, тримається, формується правдивістю людською. А скажіть мені із якого каміння будується звичайна церква?

– Та як з їкого? Чи ти мудрі питаня нам ставиш? Та з такого яке є – твердого! З лупоки теперка ніхто не будує. Теперка або з того каміні, шу сі дре во тамичка на гурі Ароциц, або з того шу на гурі Іносил. Єнчих видубуванок в Нилабиші нема. А камінь то вже який сі тамичка видре. І то не крейда, а твердий вапняк. І на Іносилі він грубший і тверчий як на Ароциці, їго вже сукиров на будиш тисов, бо то єнча твердота! А дертий камінь має різні різновидності з вигляду – він є чипирнатим, гурбатим, плискатим, ґудзуватим. Таким шу годин го в руки взєти... Бу з величезних бебухів, сам знаїш, ні хата, ні церквиці сі не будуют!