28.03. 2000

В барі си моцно сидєт Цапків, Сирітка і Дусьвітний. Ґольґают пу пару дека, захрумкуют тов дитинічов кукурузков. Дись сі ни вузьми, ту сі ївив їпискуп Іон зу своїми хлопцьіма та тим білим кутяров під пахов.

– О, добре оце, доброго вам дня, панове! - Привітався єпископ.

– Слава Ісусу Христу, отче! – Каже Богдан Листковий, він тут стоїть біля прилавка.

– Слава на віки! – Відповів Іон. – Скажіть, молоді люди, чи не хотіли би ви поговорити зі мною про духовність? – І не чекаючи відповіді на перше запитання запитує ще. – А як ви, хлопці, думаєте, чи можна людині прожити без Бога?

– Слухай, самозванний проповіднику, – лунає від столу, що біля вікна, – по-перше, покажи документ, котрий підтверджує, що ти є правдивий. Маєш документ на свій духовний чин? По-друге, ти хочеш з нами балакати про духовність чи ти хочеш нам проповідь з книжок читати? – Ставить питання рубом Іван Цапків. – Тубі кілько літ? Суруківка? Ну і мені суруківка, і я тими словами перед тубов «ваше преосвященство», «владико» не вицикувався і вицикуватисі не буду. Бо я хлоп простий, як двері. Як так, то так! А як нє, то нє! І всьо! Якшо ти є той цілий єпископ, то засвідчи мені папєром! А не єдним вбраньом, бо я сі можу вбрати на міліціонера, на ґенерала, але то не значит, шо я десь ґенералю. Ти мене розумієш? Хочеш балакати? Ну то сідай ту во і балакай, али на рівних. Згода?

Єпископ присів тримаючи кота під пахвою. Його прислужники вагаються чи сідати. Вільні місця є, але команди єпископа на те нема.

– Нічого-нічого, – вугори Цапків, – твої ангелики най стуят, їм пасує! І кута їм дай! Де ти таке видів би при пуридній кумпанії кіт був за стулом?

Єпископ не реагує. А Цапків як крикне:

– Не тримай вошивого кота на колінах туво! Псика кота!!! – Єпископ враз від сильного крику зблід, а кіт від того «псика», рвонув з колін Іона… шмигнув між ногами прислужників у двері, зупинився посеред двору і переляканими очима дивиться на вікно бару. А Цапків як ше раз заверещить через відчинене вікно «Псика кота!!!» – тільки від кота пилюка залишилася у дворі.

– Та він зовсім не має вошей, прошу пана, чому ви такий строгий? Я хотів би з вашого дозволу вас запитати, як…

– О, мудро сказано, – перебив го, того єпископа, Іванко Цапків, – мудро сказано, «з вашого дозволу». Вже видисі мені, що ти певно троха і є тим єпископом. Але ше не зовсім. Давай хвали мене дальше, якщо хочеш в моїх очах вирости до цілого єпископа! «З вашого дозволу» то файний словесний зворот! Мені то личить, еге ж. – І тут враз, ні з того, ні з сього, Цапків як гримне кулаком по столу. – Так!!! – Аж килішки та видельціта сі пустрісали, пупідскакували на тафли. – Так… – Звертається жестом до продащиці чи продавчині, вона ту ше за офіціантку і як треба віником підміте та цибульку на салатики накрише… – Ше їден туво дайте, прошу пані, чистий пугар та чвертку сорокавольтової, але не завізної, а тої з нилабишскуї студні напомпаної! І ще оце, я дуже ввічливо попрошу, на закуску нам дати пачинку оце-о цілком неглазурованих кукурудзяних паличок. Во! Слухай, чоловіку, – хляпнув єпископа злегка по плечу Цапків, - ти як сі називаєш?

– Єпископ Іон, до вашого відома.

– Значитсі, як то мускалі кажут, тьоска. Ти Іван і я Іван! Випєм за знайомство споріднених душ стограм, чвертку, півлітру, літру і бідони… най нас знают всі бізони! Ха-ха-ха! – Сміється майже щиро Цапків. – Куріча мать, не дувчивїмсі на пуета! Бу як бим сі дувчив, ту би сі всі сміяли туди, кули я сі смію, і всі би плакали разом зі мнов. Я що ти хочу сказати? Я хочу ти мовити, шу для піяків ліпшуї закуски за палички нима. Бу чим менше і легше сі закусує – тим більше гурівка пу ґелмі, пу гулуві тарабани. А ми як пуридні піяки, ми не привикли з піятики робити обжировиско!

– Я хочу запитати… – почав єписком, але його різко обірвав Іван.

– Тільки з мого пузволинє! І не інакше! Ти ж хочиш зі мнов на рівних вугурити?

– Звичайно! Про духовність.

– О! Хочиш. Файний хлоп! Ну, во! Мусиш пити!

– Вибачте, але я не п’ю оковитої, тим більше піст.

– Ти шо сі вицикуєш!? Слухай сюда! Ти хлоп чи нє? – Питаєсі Цапків, троха підніс голову дугури та пристально дивисі на Іона, котрий сидит кулу него на ловці. Іван перекинув їдну ногу без ловку, сперсі ліктьом на стіл і типерки має мижи нугами ловку, а перед ним сидит боком єпископ.

– Я єпископ! Мій духовний чин не дозволяє мені вживати алкоголь за жодних обставин.

– Пий! Шо ти сі буїш? Ти шо в лісі виріс чи шо? О! Дич, дич… Ха-ха-ха! – Регоче. – І затих врапт та ніби ґіпнотизер прискіпливо дивисі на єпископа Іона. – Чуєш, а чо ти такий блідий? – Та як гримне єпископа долонею по спині. – Ти шо може мене буїшсі? Та ти не бійсі, бо то всі знаю в нашому силі, шо я варят! А ти вже чув шо я тої ночі зробив з Марком Підперезаним?

– Не чув, – каже Єпископ.

– О, не чув!? – Трохи здивовано Іван. – То видко шо не чув, бо як бис чув, то точно не тілько сюда не зайшов, а ше вдосьвіта втік бис зу села! Ну, али то вже пізно! Пізно Іонику! Так шо пий! А! Та тобі не налєли! А я си думаю, чо ти не пєш, чо ти так сі туво кримпуєш і запишено сидиш, а тубі, лебедику, наші хлопці ніц не налєли! Наливайте хлопці! Ну во – налєли! Як видиш порівно шо тубі, шо мені! Так шо пий!

– Я не п’ю!

– О, на маєш, він не пє. Такий блідий і не пє, та випий раз і відразу лиці твуї станут ружовими, здуровшими. А мені тепер твоя відповідь більше подобається, як попередня. Бо та перша, ти знаєш, вона біла якась дуже категорична, із окличним знаком. А тепер ти так м’яко і делікатно вимовив, шо я так розумію, що якщо я тебе ше раз попрошу, то ти скажеш «наливайте хлопці ше».