24.03. 2000

Діди Василь та Михайло вирубують над рікою, навпроти своїх городів, дрібний верболіз, кущі, чагарниччя. Залишають лиш поодинокі дерева. Дрібноту кидають у багаття. Стали покурити. Надійшов другим боком, іншим берегом ріки, голова сільської ради:

- O, молодці! Видко, що в селі є гусподари! - Голова села, пан Микола, вже біля п’яти, а може й більше разів виголошував по місцевому, колгоспному, дротовому радіо про прочистку ріки.

- Настанови голови втілюються в життя! - Весело заявляє дідо Михайло.

- То ми ту для того вирубуїм, - добавляє дідо Василь, - би сі жилка за ріщи не зачіпала, як будем вудки в Аквінец на рибу закидали!

Сільський голова пішов. А дідо Михайло каже:

- Але ти вмієш, Васильцю, делікатно шкрикнути начальство. Та тутички вже віддавна ніякої риби нема. Як той колгосп, як та радянська влада, зробила з крученої річечки прямий канал... так і вся риба, раки пропали! А ше як та хімія з полів колгоспних… Нема слів!

- Ага… й культури люцкої до Аквінцє нема… А була… Була риба... навіть з Бирижин кулись сюда приїздили линів лапати! Ая!

- Хоча, здавалося би… що тої річечки, Василю, як-то кажуть «схочу - перескочу». Тепер навіть дрібної, як тюлька, ту не видко.

- Та так!

- Ох, Василю… минулися ті часи, коли риба в нашій ріці була!

Дідо Василь майже слово в слово вторить сказане Михайлом:

- О-так… Міську… минувсі той чис, кули риба була в наші ріцьі. Али ще і риба ту буде, якшо по господарски, пу люцки ду того всього підійти! Шо той куривский мускаль наробив, га? Всьо скомунізували, спаплюжили! Ту були раки, риба різна була! Ніц теперка нема! І тикла си ріка як сама си хтіла, кривульками, вивюрков перемахувала з їдно в єнчий край синожит… Але нє - їм тре було її випрустати! А нашо? Нашо з ріки зрубили канал, курича їх мать!? Під лєнійку! І шо ми маїм? Ни ріку, а канал! А по каналах тече каналізація, хіба нє? Та від того каналізація і сі так називає, бо тече вона по каналах. Типерка досить шу вуда тече бісьцьом, то ше вона брудна - ніц сі ту… ані риба, ані раки сі ни втримают! А за радяньскої власти ту на березі не було ні їдного диривцє, ні їдного корчика не було - всьо витинали начисто. Та ріка має бути ріков, мают бути верби, заплави, заводі, раки, риба, чувни, рибаки тії… хлопці риболовці. Дітиска мают сі купати ту, а не дітий ми маїм пулошити - не йди на ріку, бо там здохлі пацєта пливают!

- Зате, дивись, що тепер робиться! Хащі, дебрі ростуть… на цьому каналі! - Розводить в сторони руки дідо Михайло.

- Ах... як наша качка тутка була влетіла в тії курчі, то ми ї ледви злапали з мов Василинов. Та туво навіть вструмитисі писком не годен було, таги в ті джунглі Амазонки. Заки тую качку злапалисмо, то думов шу си всі вочі повибираю ду того ріщи! І писки, і руки ду різє в нас були вубдрапані! Туди троха здуровлі ми тая качка втєла. Але і я її відразу на друвітню і цюп - ду зупи, на масні пацьорки!

- Це все Васильку від людини самої! - Сказов і сі диви Місько на Василє.

- Шо ти вугориш таке? - Питаєсі Василуньо.

- Кажу, що це все від людини самої іде - і брудні ріки, і неродючі сади! То є наслідки духовної кризи людини! Людина має це через нехлюйство своє!

- Чо ти кричиш ніби ту поїзд де їде? Та я тебе чую! О… Власне… Ти зіпровди… провду сказов! А то значит, шу борше рак на гурі, на Лисони, сьвисне чим сі він в річечці нашій посели. То ше тра дисєтки літ заки сі то нехлюйство замєцкає наніц в людисках тих. Бо ти знаєш, шо є люди, а є людиска! О, власне так! І через тії людиска, які є і в каждим силі, і в кажді країні - войни є… і то всьо решта. Всьо драпают під себе, всього їм мало. А як вони ше тії людиска стают при владі - то Боже борони нас грішних! Дай нам сили та розум їх розпізнавати! Та не дай їм права нами керувати! А най нами кируют люди мудрі!

- Ти знаєш, друже, Василечку, я си гадаю, шу поки сам Пан Бог ни змінит їкусь шурупку в гулуві людини - доти востатний нихлюй мижи людьми не щезне.

- Провда провдов! Бо тільки Він, а не людина над людинов! Всєкі дрібноти в тілі люцкім - тії гени… То не люцка справа туда сі пхати. Бо для того треба мати дух, а не мікроскоп. Люди з людей хіба робутів можут зрубити, але не Боже творіння.

Річка ледь похлюпуючи пливе. Слухає така закинута, забута, захаращена і верболозами, і сміттям… пливе водою поміж високими берегами та звідує, що ті люди тут говорять про неї. Чує що хочуть їй допомогти - і то вже добре!

Весняне сонечко то грається із річечкою блискітками протуберанців на вершечках її хвильок, то знову ховається за хмарки... Огонь припікає й поїдає собою сирі вербисті, вербні, верблячі, вербові гілячки. А діди з перервами то робліт на ріці прочистку, то знов стают і си вугорут пру житє-бутє.