22.03. 2000

Йде по нилабишській дорозі пані Паланичка і балакає сама з собою:

- Е-ге, кажут… кажут, шу всьой сьвіт ділисі на дубро і зло. Кажут-кажут. І їпискуп Іон… і їпискуп Підпирезаний, і їпискуп Сьвітузир… і тії їпискупи, шу… Ну, хлоп з бабов, як вони?... А Бравуни… І тії Касьчині їпискупи, і тії всі-всьі решта нилабишскі їпискупи кажут, шу сьвіт сі діли на дубро і зло… На Христа і сатану. А де той сатана? Кажут, шо мижи людьми. Во як... Али де той Христос? А то я вже сама знаю! Та тамичка, де і Тато їго. А пру місци Тата він в мулитві ми сказов «Отче наш шу ти є на Небі…». - Повільно йдучи молиться уважно, розбалакує сама з собою уголос цьоці Паланичка. - На Небі Бог! На Небі! Бог всьо все види! І мене зара види, як я зара дивлюсі на тую траву шу на зимли. Він Мудрий і Добрий! Він там! На самому чубку. Чулам кулись в автобусі, шо є не їдно Небо, а аж сім небес, і шо кажде ше вище і вище. То певно Бог мій аж на семому Небі. Але я точно того не знаю. То шо чула то вугору. Але Небо воно вилике, то сьвіта провда... ду-у-же великим воно є. А як Бог разом з дубром на Небі, ту шо сьі нам на Зимли лишило? Шо? О, шось сі таки лишило… Шось! Лишило, лишилосі... Бо інакше сьвіт би сі в купці не тримов, якби в нім добра ніц не було! Він би сі рузсипов на порох.

Підходить ближче до автобусної і не перестає далі сама до себе повторювати:

- Е-ге, кажут-кажут, шу всьой сьвіт ділисьі на добри і зле. Кажут, кажут… А де вуно то, шу дубро і зло? Та в серци люцкому, в серци! А той… і во той… і во ше ву той.. тії всі їпискупи… туво, в Нилабиші, нам вугорут, шу дубро є ту, шу ми го маєм в свому кулаці! Кажут ми вуни: «Йдіт, цьоцю з нами! І борше! Та бісьцьом утікайте від злого!» А-ге, легко то їм вимувлєти… А як від себе самої втікнути, як? Ше ніхто сам від себе не втік! Чи може втік? Я не знаю. Але тії їпискупи кажут, шо знают... Може й знают… Алем щось не віру… Сама не знаю чо… Бо де є той бісьцьомник, шо літає борше за самого себе? - Із тихої мови, ніби бубнячи собі щось під ніс, цьоця переходить майже на крик. Люди на автобусні зглідаютсі на неї, а вуна ше здалека їх голосисто питає:

- О! А ви сі всі так зара на мене витріщили ніби я неуважна зовсім! А я уважна! Я вас питаюсі! Ви мені скажіт! Де є той бісьцьомник, шу літає скорше себе? Борше за себе хто з вас бігати вміє? Де він є, хто го вздрів? Ніхто. І ви такжи на автобусі тому, багатолюді тому на гумових кулесах, не втікните від себе! Бу ше ніхто на гумових кулесах від себе не втік!

- Цьоцю? - Питаєсі ї якась дівчиниска. - А ви вже нині такі малі біленькі колеса лигали?

- Шо-шо? Ти шо думаєш, шо я шо? Я тілько їдну пігулку нині лигнула, таку маленьку, від тиску… і всьо.

Люди уважно слухають, хоча трохи з пересторогою, бо мають її трішки за приблудкувату, але то її ще ніхто не наважився прямо сказати. Себе ж вона мала за цілком повноцінну особу.

- Ая, Палачко, - обзивається до неї Малабундиха, - ти як все провду гувориш! Али ни всю провду! Бу я тожи си кулисьтучка мислила, шу від себе, від свої долі не втікнеш. Алим сі наважила! І від скурвого сина, піяка, втікла ше замолоду - двайціть літ тему. І Богові ни можу сі пиридєкувати, шу напоумив ми так зрубити! Та ти знаїш, як сі з ним намучила!? Всі люди нилабишскі знают - пив і бив! Я зу синьців не вихудила! Бим сі з ним мучила ше ду типер, абу була бим в мугилі, як та друга, їку він си пу мені взєв. Алим сі наважила… Лишила тую нездаль! І їм без негу дітий вихувала… І вспукої їм, в спукої спю… А ни в тривозі, шу вже зара за хвилю зараза та, той галатим пяний, дурнуватий ду хати зайде.

- Так, так, так, - вуркує пані Паланичка, - так-так-так… Гурівка не супілка! Бо ти даєш супілці нюти, али то ни то, жиби то так само з тов гурівков бути! Тілько сі з нев звїжи - і не ти, а вуна з тебе буде глупака дути, будит з тебе дроти гнути! Во вона яка! - Трохи приспівує пані. - Гурівка як та калабані чи як та баюра - хлоп і нема хлопа - вскочив в неї – хлюп і лишиласі дюра! Пий-пий попивай будеш мати в чорта на пательни дідьків рай. Всі пияки в пеклі будут гуріти! А хіба нє? Хто пє пупиває той глупий та не знає їке субов храбусьцє людюм викидає. І сі сьміят, і сі буят, бо піяк - то є варят! - відспівує свої куплети, поговірки пані Паланичка.

Хтось з молодших на автобусні:

- Цьоцю, та вам треба на сцену!

А цьоці Паланичка на ті слова за словом у кишеню не полізла:

- А на сцені їдні вчені! А я баба проста - трась в ріку… із моста! - Розсмішила нарід.

А дідо Василь з дідом Михайло також десь є при розмові. Але де? Шось ми їх давно не чули? Чи ми про них забули? Та вони там же, на тому ж бальку, сидєт. Каже дідо Михайло:

- Дивлюся я на це оце все - і на Україну, і на нашу нилабишську ниву державну... І думаю собі, що без божого чоловіка нам в люди не пройти, не вийти у люди світові… Хіба що буде удно драпанє.

- А де го взєти? - Питаєсі дідо Василь. - Того божуго чулувіка… Хіба призначити? Тицьнути пальцюм на кого будь... тай най нам буде божим чулувіком. А во хтось там здалека йде... вже троха недувиджую… як прийде ближче, то туди тицьну в него пальцьом... тай будем мали божого чоловіка. Ну нє, Міську? Та я жартую, ти так сі фист не напружуй, не румиґай жилваками на мої слува. То не у волі люцкій призначати божого чоловіка!

- Та… Що тобі сусіде добрий, сказать? Тицьнути пальцем у будь-кого то не довго, - роз’яснює дідо Михайло. - Але не людині в людину. А Богові в людину - Дух віщий Божий дати. Людина на котру би сталося зішестя Божого Духу, як колись на апостолів... то він би просвітив людей і повів за собою. Не в трісцє, як ми во йдемо, а в царство Боже… яке, найперше, має бути в людині самій.