06.03. 2000

На востатному люцкому збираню було вирішено багатоголосі звички звести до вужчого кола тих, які мають конкретні релігійні пропозиції. У тому вузькому колі дискусії узагальнити до конкретних питань. І вже ці конкретні питання-пропозиції без зайвої балаканини виставити на ще одне люцке згрумаджинє.

Балакає Балачка Василь:

- Я, як народний Кинш, хочу вас застерігти від того, би ви своїми пропозиціями навіть не думали руйнувати у нашій Нилабишській державі…

Його перебив дідо Василь:

- Маю прошинє до люцкуго вибраника, Василє Балачки, нашуго Кинша, би він ни пурушувов наш диржавний запит на диржавну балачку! Вугурити тра тутка тілько пу нилабишски! А не пу польски чи україньски. Як їсте пругулусили відділинє Нилабиша від України - то всьо вже, фініта ля комедія… аякже… то вже не до сьміху… Будьте вибачні... Ви типерка, насамий перед, є нилабишці, нилабишани, а вже за тим ви є україньці.

- Прошу сі ду прощинє, діду Василю. - Виправдовуєсі Кинш. - Я сі змилив. Буду довжити на балачці нашій, мові диржавні, шу є мовув Нилабиша. Кажу всєм жибисти не рушили моцних люцких звичук! В чис суперечок про релігію. Таких звичок не руште, не чіпайте… таги ту є сімє, рудина. Бу в своїх часами дурних жартах ви си можити забагти би були хлупи залюбаскані в хлупів, а баби в бабів…

- П-фу, - плюнув дід Василь, - та ше таких гидот, дєкувати Богу, в Нилабиші не було! Ти навіть ни згадуй, бу злий дух всьо слухаї… чим ту ше, їков ше напастив з нилабишців пузнущатисьі.

- А я шо, - Відає Балачка, - я тілько балачку тулю до того, би ми не впадали при побудові свої диржавнусти в аскетизм, дикий фанатизм, мазохізм чи садизм.. хоць бу муральний.

- Чуєте, та якраз та ваша мова нилабишська зараз для мене є садизмом моральним. - Кинув репліку Світозар Світовидович. - Я вас не розумію! Я попрошу пояснити мені на чистій українській літературній мові, що тут зараз відбувається. О, так!

- Вступисі звіци, з клубу, музуло куревска! - Рече му дід Василь. - Люди! Вивидіт го звіци! Бу я сі ше тубов сам займу! Я ти кажу! Ти мене не прувукуй! Чи ти сі в Нилабиші ни врудив? Чи ти слів тих не чув? Шо не знаєш, шо таке є бараболі, вогірок чи сливка? Чи не відаєш, шу кіт в Нилабиші мнєвкає, а не нявчить? Ци не знаєш, шу пес говкає ту, а не гавкає?

- Дядьку! Дядьку… та втихомирся вже! - Лає го лагідно Світозар Світовидович.

- Шо-шо ти мені сказов? - Цвенькнув емоційов дідо. - Дядьку? Та ти хіба не знаєш, шо дядько є в Полтаві та Києві, а в Нилабиші вуйко? І не інакше! Я дядьком ніґди не був! Во так! Вуйко я! Для мулочших за мене. І всьо! Так і кажи старшим за себе панам в Галичині! І втихумируватисі ду таких як ти я не збираюсі! Так і знай!

Світозар затих. Сів у крісло дід. А Кинш продовжив:

- Шо я ше хочу сказати… Я ше сам сі вчу вугурити пу нилабишски. Бу то є не така пруста справа, як сі кумусь здає! Бу ду приміру такі слува як "фанатизм"… то не є слово наше чи україньске. То є запозичене з чужих країв, країн. А нам тре буде то всьо написати пу нилабишански. Ду приміру, замісь «фанат» може звіщати «прихильник», але то буде дуже делікатно… і не по нилабишски, а по-українськи. А по нилабишски то мугло би бути, звучити, як «запеклик». Тобто фист великий, такий виликий, шу аж запеклий, зацєнтий прихильник чогось чи когось.

- А чо нє!? - Радить Павло Скажислово. - Во вже і є їдно слово ду нилабишскуго слувника. Тим сі тре всєм займити! Всєм в силі, а не їдному Киншу чи ше дідови Васильови! То всєм тра, а не тілько їм двом! Бо не тільки то має придумувати і мучитисі над тим Кинш і… За місіць припретисі всьі знов туво ду клубу на люцке збиранє і будете казали «А де слувник нилабишанський, а чо їго ше нема?» А де він сьі возьме, як каждий з вас не буде над ним з вулівцьом сидів?

- Так- так… - Нараює дідо Василь. - Цалий час слухаю Кинша. Але нє! Цалий, то кажут так в Польщі, а тре казати цьілий так як то вугорим ми, з мнігким «ць». Не цілий як по українськи, а цьілий, з помякшеним ці. О. Ну... али то таке. Пан чис всьо відпуцує так як то тра, би сі тільку того нам хтіло. Али… шом хтів вам донести. Кажу ти Васильку, Василуню, Василуньцю наш дуругий, Кинше наш, кіку ти слів ни нилабишских вибалакуїш каждуї хвилі, шу най ти качка копне! І най ти мама рідна спамнітає, там де ти вугориш слува чужі, на які є відпувідники нилабишскі! Я тебе ніц не свару. Бу ти є, як то кажут, хлоп на місци. Я тільку ти прошу би ти цалий чис всьо пу свому, пу нилабишски вугурив. І всєх пуправлєв і вчив, навіть мене старого діда, як я шось пу польски чи по україньски втну. І най копне того качка, хто сі встидає свої балачки!

- Ви всьо мудро гуворите, діду. - Повідає Кинш. - Але як свогу ту слова нема, ту де я го в сикунду маю взєти? То всьо тре придумати, вимислити! І як дась Бог скінчити з рилігійов, внурмувати наше виджинє віри, то туди вузьмемсі затєнтіше за питанє мови нилабишскуї. А шо?

- Али я си так думков в гулуві туво вубертаю… - Гутарить дід. - І ми сі здає... шу замісь фанат ліпше вугурити зацєнтик, а ни запеклик.

- Абу так і так. - Зголосив Кинш.

Петро Перто мовить, що чим більше читає Біблію, тим більше приходить до думки, що потрібно святкувати не неділю, а суботу. Бо, каже, написано у Біблії про святу суботу, але не про неділю.

Кілька людей вставали і пояснювали. Але, мабуть, ще більше заплутали це питання. Укінець зійшлися на думці, що Христос вчив (і вчить існуванням Нового Завіту), що потрібно дотримуватися суті правил, але не буквального їх значення. Артем:

- Бог Син звільнив нас своїми вчинками, прикладами від буквального розуміння правил старозавітної Біблії. Він вчив, що «людський син є також господарем суботі». А в нашому розумінні - і господарем неділі. Бо не так важливо субота то чи неділя святкується. Важливіше, щоб сьомий день, за прикладом Божим, людина відпочивала, віддавала свої помисли служінню Богу, відвідувала церкву… Але із кожного правила є винятки. Бо священники не відпочивають у неділю, хоч то є робота… їхня робота. Отже можна у святий день не відпочивати, якщо таким чином ви проповідуєте вчення Боже.