28.02. 2000

Не відомо хто був ініціатором релігійного зібрання в народному домі. Мабуть Павло Скажислово, котрий є на посаді тримача Нилабишської релігії. Люди таки зібрались. Поприходили. Бо вирішується питання релігійної ситуації в державі Нилабиш.

Комусь то просто цікаво. А когось вже допекли (доїли, зломали, пере-переконали чи доконали) проповідники розмаїті. Потрібне громаді якесь розрішення. У селі вивішено дві афіші про те, що в народному домі відбудеться круглий стіл…

Але чомусь у клубі ніякого круглого стола не було. І на сцені взагалі жодного стола нема. А коли хтось до Кинша вигукнув «А де ж той круглий стіл?», він роз’яснив, що то лиш у філософському розумінні… Що то, так би мовити, кругове обговорення проблеми, бо хочеться почути думку односельчан.

Запросив на сцену вийти всіх, хто зацікавлений зі зверненнями своїми стати перед обличчя громади… і сідати у крісла, котрі стоять на сцені півколом.

Розмова почалася. До слово попросив, як найстаршого серед присутніх на сцені, Івана Івановича Іванова-Іванненка (він же самоназваний Світозар Світовидович Благий-Чоловіколюбець):

- Я, шановна громадо, хочу сказати, що ми маємо у такий переломний час для нашої країни, котра зветься Нилабиш, що маємо наново, з чистого листка написати нашу історію державну…

- Ми зібрались не для історії, - хтось вигукнув.

- …І маємо, - продовжив Іван, - наново виписати також релігію собі свою. Ми повинні, користуючись нагодою такого велелюдного історичного зібрання, створити своє нове святе письмо. Бо якщо є тепер незалежні і від України, і від усього світу - то і релігія наша має бути рідною нашою вірою незалежною. Незалежною в одинаковій мірі що від мусульманства, що від християнства… Я прошу нашого Кинша, Васяля Балачку, це питання першим поставити на голосування. А також хочу зачитати вам зразок правил та умов нашої нової Нилабишської державної релігії.

У приміщенні почався гул, невдоволення громадське. Та то ж усі в селі християни, а він плете, виплітає кожного разу щось інше. То атеїзмом їх переслідував у радянські часи. Тепер язиництвом не давав спокою. А ось взагалі щось йому примарилась – давай окремому селу окрему релігію. Клуб гудів різними репліками:

- Ого! Їке то ше таке вчинє!?

- Та ти сі навчи, задрипаний кумуняцкий вчитилю, на диржавні нилабишскі мові вугурити! Вибалакує нам туво!

- Ни тре нам ше їкоїсь рилігії. Ми ше с тов си раду не дали. - Той хто це сказав мабуть має на увазі ще не добудовану греко-католицьку церкву.

- У зв’язку з тим, що є пропозиція... – Громада гуде як той вулик. - Прошу до уваги! - Бере Кинш ініціативу у свої руки. – Раз поступило до голосування таке питання. То відразу ставлю на голосування пропозицію. І не потрібно шуміти! – Голосно, ледь не кричить Кинш Балачка. – Є цивілізовані форми вирішення будь-яких спірних питань. Пропозиція перша – Іванов-Іваненко пропонує нам відкинути християнство, а отже і Ісуса Христа. Хто за? Прошу піднімати руки. Так, жодного голосу у залі і лиш один Іваненко голосує сам за себе. Хто проти? О, море, море рук. Приймається! Тобто Христове вчення залишається і ніхто у цьому не сумнівається. Але бачу наш Іваненко в своїй новій самозванній іпостасі Світозара Світовидовича хоче прочитати нам свою нову релігію. Хто хоче послухати? - Тишина в залі. – Ніхто. Ага, лиш він сам себе хочу тут зараз слухати.

Іваненко встав на сцені з крісла зі жмутом паперів у руці та щось голосно каже, доказує до Кинша, котрий стоїть у залі перед невисокою сценою. Але що він говорить не чутно, бо зал знову загудів, заговорив, засварив та завстидав старого ботаніка, того вічного атеїста, для котрого кожна релігія це не більше як вигадка людей. Кинш підняв руку до людей. Вони поволі притихли, він каже:

- Шановна громадо, беручи до уваги що до нас позїздилисі, у нас наплодилось своїх і чужих забагато, як для села, різних проповідників, які, як мені здається, мають себе ледь не за пророків Божих, і ледь не кожен з них претендує на істину в останній інстанції – то прошу їм таки надати слово. Бо ми вільна держава! Я ще хочу вам роз’яснити таку ситуацію, що… беручи до уваги наш у селі заповнений релігійний простір, ми всі люди є віруючими… і вже, як би то сказати, знайшли Бога. А тому із своїм вчення тут може вклинитись тільки якийсь фанат, що хоче зайняти свою нішу, захопити під свій покров віруючих. Я фанатів сприймаю за свого роду… за засліплених своєю пристрастю людей. Бо вони окрім себе нікого не хочуть нормально сприймати. Тому прошу вас спокійно, без криків вислухати усіх їх і наперед розумійте, що вони лиш своє слово мають за істинне, а слова своїх конкурентів вони зневажають. Дехто з них на мою думку має хибне уявлення, помилково тлумачить вчення, слова нашого Бога, сина Божого, Ісуса Христа. Так! Проситься до слова Марко Підперезаний.

Підійшов до краю сцени Марко тай каже:

- Я насправді є підперезаним! – Припідняв верхній одяг і показав, що його штани тримаються не на ремні, а на якомусь шнурку. – Але крім того, що я от так нині підперезаний, я є ще, подаю до вашого відома, хоч ви то вже знаєте, я є Спасенним Марком. Саме з волі Божої Спасенним! А тому… - Обличчя Марка набуло раптом начебто злості, а може особливої серйозності, зосередженості, якогось такого екстазу від розуміння свого призначення. І дивлячись поверх громади, кудись там де задня стіна клубу сходилася зі стелею продовжив повільно та вкрай суворо казати… - Покайся сатанинське плем’я! Я з волі Божої прийшов… Ставши спасенним. Щоб і кожного з вас спасти! Забажайте цього! Ось мої руки до вас простягнуті! Спасіння тут і зараз! Повірте! Але де ваша воля, де ваша сміливість на це? Кажу вам – кожного, кожного з вас, якщо ви того забажаєте, я можу, я маю спасти! І найперше це ти сину пекла, Балачко Василю… - Дивиться на нього. - Покайся! Бо хто тобі дав право про присутніх на сцені так зверхньо балакати? – Балачка пояснює, що громада його Киншем обрала. Але Марко не звернувши на те уваги продовжив. – Як ти смієш? Як ти смієш, ще раз тебе питаю, мене, посланця Неба, мене того, хто має в собі Бога, говорити на мене однаково, як і про тих лжевчителів, лжепророків із якими мені бридко знаходитись на одній сцені. Як ти смієш називати мене засліпленим вірою? Скажи, який Бог дав тобі на це право? Бо не засліплений я вірою, а є освітлений та прозрілий від віри, котра є у мені. А тому я є з волі Неба спасенний! А ви, ті, що є на сцені та всі ті, що є в залі – ви є дійсно засліплені… засліплені своєю фарисейською вірою, своїм нечистим сумлінням… І я плачу за вас… - Марко враз жалібно скривився, - плачу, я заливаюсь сльозами через вас грішних!  - І дійсно у Марка потекли сльози, а голос із грізного перетворився на слізний та жалібний. Він тепер вже не дивився кудись у далеч, а очами благаючи шукав людських очей по залу. Плакав. Щиро плакав. – Мені вас жаль! Бо ви грішні. А я ні. І коли я це розумію, то мені від того ще більше вас жаль. – у Марка текли по щоках сльози. Він вже нічого не говорив, а тільки зложивши руки на грудях, та ніби обтираючи по черзі долонями кулаки, притискав їх до грудей та схлипуючи плакав. У залі запала мертва тишина. А якась жінка у задньому ряді почала і собі схлипувати.. а ось вже за мить… голосно ридати. І друга в інакшому місці також заплакала. А поруч неї ще одна заридала. А там ось також хтось мовчки носовичком сльози витирає. А Марко знову подивився кудись вдалеч. Вирівняв свою поставу, піднявши підборіддя вверх і таким же гучним голосом як спочатку сказав. – Плач народе мій Нилабишський! Плач великий блуднику! Плач, щоб сірка Содому та Гомори не зійшла на твої голови. Плач - і очистишся! Плач - і ти прозрієш! Плач - і ти спасешся!