23.02. 2000

Єпископ Іон Прегарний також не давав людям спокою. Чи був він справжнім єпископом, а чи самозванцем - люди не знали. Його вже поза очі прозвали Оником Пригореним. А Юсько Виликий, після того, як єпископ своїм красномовством змучив одного разу Юська, аж змокріла йому вся спина, говорив тепер не інакше як Коник Смалений. Навіть піджартовував до кулєгів своїх:

- Та пийте! Шо то є?! Коник Смалений нас здибає і як йме у свої вуста, то всьо їдно, хочеш не хочеш – станеш тверезим і сьвітим!

Сам же Юсько Виликий старався не попадатися на очі єпископу Іону.

Якщо Марко Спасений проповідував бідність, як чи не єдиний засіб з допомогою якого можна отримати Царство Боже, то єпископ Прегарний проповідував усією силою свого красномовства те, що ми не повинні боятися цього світу, ми повинні навіть насолоджуватися  його усілякими проявами.

- Бо то Божий світ, - казав єпископ, - і сонце, і держава, і люди, і твори людські, і вчинки людські усілякі є світом Божим. Є світ цей - який діє, рухається, живе, любиться – це все є Божим творивом. Домом Божим для людини. А тому не тікати від світу, а любити треба цей Божий світ у всій його красі і повноті та неповторності. Любити світ цей такий який він є – із людьми добрими і людьми грішними. Світ із машинами, комп’ютерами та, - каже, - сексуальними меншинами, - але у цьому місці Прегарний завше робив таке зауваження, - прошу зрозуміти мене правильно!

І його розуміли правильно, але не тільки так, як хотів того цей начебто єпископ, а так, як кожен це собі мав за правильне.

Кажуть люди, що вже були словесні баталії між Марком Спасеним та Іоном Прехорошим. Прехорошим так також поміж себе називали люди Прегарного. І кажуть що один другого не був слабший. Один одного боров словом. І той тому не піддавався. А все ж таки –люди люблять, коли не вони є об’єктами для витримування слів Маркових чи слів Іонових, а вони, проповідники, самі себе словами випробовують, шматують, оббивають пороги чужої свідомості обцасами своїх непереборних аргументів. Можливо і ми колись станемо свідками подібної баталії. Сьогодні ж об’єктом єпискової снаги словесної стала Каська Зварчичка.

Вона йшла собі, йшла по своїх родинних справах. Як тут на тобі – пан Прегарний. Без сутани, чи як то воно зветься той одяг, що він на собі завше носить? Ну, просто вбраний, ви зрозуміли, в футболку, поверх якої куртка, джинси, кирзові чоботи. Де він їх взяв ці старі підтоптані чоботи? Чи не в якого грішника, піяка, за відпущені гріхи? Але окуляри та подовгаста борідка видавали у ньому щось особливе – глибоко начитане. А також має під пахвою котика. Ну якого котика? Кота такого вже дорослого. Але видко по очах його, що то ще не старий кіт. Шерсть у нього вилискується так, що відразу хочеться погладити. Хвостом мелькає з-під руки Припишного єпископа. А поряд нього два молодих помічники, яких єпископ називає своєю прислугою – прислужник Іонісій і прислужник Діонісій. Єпископ трохи спереду, а прислужники по боках і трішечки, на пів кроку, ззаду проповідника. Вони двоє в чорних костюмах, білих сорочках, та темно-синіх галстуках. Якби ще єпископ був у тій своїй сутані, чи як воно там зветься, то картина була б завершеною. Усі мазки в образі цих трьох були б поставлені на місце. Але ця шапка кроляча із розв’язаними вухами та шнурівками з них ніяк не пасувала єпископу. Побачивши такого єпископа, - О! - подумала собі Каська Зварчичка. Вона звикла думати коротко. О! – тай усе. Добре чи не добре, так чи не так – на все у неї подумки чи вголос була коротка реакція. А тепер вона йшла змучена досить, мучена-перемучена тими своїми студентами. Їхніми теоріями тепер накручена.

- А куди це ви панночко ідете, дозвольте запитати? Доброго вам дня! – Каже Прегарний.

- Слава навіки! – автоматично відповіла пані Зварчичка, як то відповідають на привітання «Слава Ісусу Христу!» І хотілось їй сказати щось таке ніби вона кудись спішить та не має часу на жодні розмови. Але не змогла так сказати, бо тим словечком «панночка», її сорокап’ятирічну жіночку, як шпилькою Амура, кольнув Прегарний у саме серце. Бо їй не тільки давно такого не говорили. А взагалі їй такого слова ніхто ніколи не казав. Вона ніколи не була навіть панею. Бо пані, так їй здавалося, то така особа, що живе у місті на балконі. І корови, кури, качки, єндики, пацєта, тарілки, миски, курита, помиї її ніколи не цікавлять. А панночка, на думку Катерини, то така пані, яка ше сі не віддала за пана, але вже вось на виданю – ходит з ним то до кіна, то в театр, а після того разом їдєт мурозиво, або п’ют вино з чукулядов. Зрештою, у часи її пружньої молодості, яку вона провела поміж худобов на колгоспній фермі, слова «пані», «пан», «панове» – то були слова лайливі. Пан – то щось таке, як ледацюга, але із іншого, не радянського, а буржуазного світу. І тільки тепер, за незалежної України, ми знову почали паньошитися. Всі такі стали ввічливі, чуєте, прошу пані, прошу пана….

- О! Та-а іду собі, - каже тихо і трохи зніяковіло Катерина. Так вона зветься, по метриці, Катерина, але ще з малечку її бабця, що залишилася тут і не була, як полячка, депортована в сталінські часи до Польщі, кликала її Кася, Касю. І хоч батьки кликали на український манер – Катерино, але село більше прислухалось до їх балакучої бабці. А тому й так, як вона, казали – Каська. А Кася тому не перечила.

- А чи вірите Ви, шановна пані, в Творця нашого – Господа Бога? – Запитує єпископ.

- О! А хто ж не вірить? Ми всі в Нилабиші віримо!

- А чи не хотіли би ви, мила пані, що маєте такі проникливі гарні карі очі, побалакати на, знаєте, біблійні теми?

- А шо воно балакати? Нам все розповідає священник в церкві. Ми всі віруючі! І не треба би ви нам ше  шось казали! - Каже Кася.