17.02. 2000

Незалежність Нилабиша чомусь породила якесь нове, раніше тут не відоме прагнення до релігійності. Важко тепер сказати до кого та думка прийшла першою. Але вона таки прийшла. І тепер панувало природне бажання мати в незалежній державі незалежну віру-релігію-церкву. Ці три слова можна було написати окремо. Але навіщо, якщо для багатьох вони є синонімами? Хоча для деяких навіть слово «церква» – може мати протилежне значення. А для когось релігія важливіша за церкву. А можливо і навпаки. А ще хтось скаже, що лиш віра є важливою, а все інше – релігії, культові споруди – це дріб’язкові атрибути. Ну хоча б ви, сподіваюсь, так не скажете? Бо ще не знаєте. А я вам розповім, що тут тепер, в ці дні, якийсь невидимий дух гнав деяких осіб в Нилабиш. Гнав для того, щоб переконувати мирян, парафіян Нилабиша у тому, що істина Божа тільки в них, в оцих тут новоявлених проповідників.

Так Марко Спасенний, який кілька років тому залишив Ганьку Підперезану, теперка явився, як проповідник. Стверджує, що є на ньому дух невидимий Божий. Нилабишці пам’ятають, що Марко Підперезаний (то є його справжнє прізвище, яким він обдарував Ганьку Вишневу) ще той кадр… Він із тих, про яких кажуть, що всі печінки поїв Ганьці та родичам тими проповідями ще в ті часи, коли і не пахло в Нилабиші ніяким нечипаньом. Ше в ті часи він тутка таке різне повідов, коли Василь Балачка і гадки не мав, що захоче його бабця, щоб він став сільским дипутатом. А бабці то почула по радіо, що є такий закон жи дипутатом може бути каждий, хто вже має вісімнайцьіть літ. Відразу спиталасі кілько літ має внук. «Падуньку, та їму вже двайціть два! А він ше не дипутат!» «Нє-нє, Васильку, ти маєш путробувати!» «Бабцю, та я не хочу!» «Як не хочеш!? Ти шо дурніший за того Кравчука?» «Бабцю та дурніший, бо мені ше метелики в голові літають» - пожартував, би бабці сі відчипила. «Які такі метелики внуцю? А ну сідай я ти зара віск вилію!» Василько мусів сісти, бо бабцю треба слухати. Вона поставила над гуловов миску з водов і враз влєла туда рузтоплений віск, – Ай, ти дивисі, таки є їден мителик. - Вуна пальцєма витігла з вуди застиглий віск, що сі розтік, як два крильціта мителика. «Во! А типерка те здуравий, як цьвик, внучику! Вжес бис мителиків в гулуві! Можиш взовтра йти ду сільради писати заяву жи ти хочиш бути дипутатом!» Василько так і зробив! Пішов, написав. І невдовзі через того метелика (він го тримає як сувенір в пуделку) - став депутатом. І проголосив бис пару літ оце величне та неповторне нечипання села. Чим відразу та безповоротно потрапив у світову історію Нилабиша. І от тепер - хоч так Василько тихо та конспіратично проводив ті сільські збори, та навіть президенту сільської держави дав таку невиразну назву - кинш - одначе, десь таки провідав тай почув про цю світову подію Марко Спасенний і причалапав, прийшов, явився саме тут – проповідувати своє вчення.

Ех, ніхто в ті часи не міг знати, який то сильний на слова вийде з Марка чоловік. Він би й далі тутка в селі вимолочував всім нерви, якби не молитви Ганьки до міліції. І такими її молитвами, ще наприкінці радянської влади, тим більше що побої були очевидні у Ганьки – його товаріщі з органів вислали з села на примусове лікування в трудову установу. - Труд облагоражіваєт человека, - сказали. Після тої установи, де лікували його найперше від алкогольної залежності, Марко так і не повернувся додому. За що жінка дуже була вдячка долі. Та в молитвах у церкві подумки дякувала Богу. 

Утім ніхто з селян таки достеменно не знав чи то його приїзд співпав із нечипаньом Нилабиша, чи таки він спеціально приїхав на свіжий ґрунт. Засівати незасіяний чорнозем людських помислів своїми чіпкими словами.  Може таки десь пронюхав, схиляються до такої думки. І ось на ти Ганю, бу вжем більше ни тримаю – явився той, який каже, що він має в собі самого Бога, і що він є святим грішником. А те що він колись пив і бив і Ганю – то, каже, пусте і не варте ніякої уваги. Бо, каже, апостоли також перед тим як стати святими грішили.  А тепер він заявив, що ніхто, а тільки він може спасти нилабишців  Тільки він, як сам каже, може наставити їх на шлях правдивий, на дорогу істинну:

- Ви мерзенні істоти тонете в гріхах та розпусті. Ви вівці, що заблудились. І ніхто вас не врятує окрім мене, бо в мені дух і я Істина. – Балакав це вже буква в букву напам’ять Марко усім із ким зустрічався. І кожному говорив своє релігійну балачку:

- І я маю в собі Бога! Я не Бог! Але я Його в собі маю! Так, я маю. Я його істинний син. Я не Христос. Але я також може як Він. Ідіть до мене. Слухайте мене – і ви будете спасенні. Як і я спасенний для життя нового. Для царства Божого. Спасенний від пут диявольських. Від спокус світу цього, що є господарством сатани. Огляньтеся і відкрийте очі. Вас сатана держить в тюрмі світу цього. А ви у його тюрмі є в’язнями та тюремщиками для рідних своїх та для душ власних. Ви вівці, що загубились. А я пастух правдивий, що виведе вас з дому неволі у царство Боже. Бо я пророк! Ідіть за мною стражденні – я Божий перст. Я вузькі ворота, що ведуть до Бога в Рай Господній!

Марко Спасенний хоч і дальше для селян залишався Підперезаним, але сам казав, що позбувся «підперезаності гріхом». А тому, на його думку, він більше ні для кого не може бути Підперезаним, а тільки Спасенним. Коли ж питали його: «Марку, позбувся ти прізвища, а імені Марка чому не відрікся?» Він відповідав, що прізвище він має від людей, а не від Бога, і прізвищем його в церкві ніхто не христив – тому його можна міняти, як одежу. А вже, каже, з іменем він собі такого не може позволити, бо його в церкві охрестили іменем Марко, отже це раз і назавжди.