14.02. 2000

- Шо сі діє, шо сі роби, хто то всьо на дрібку дроби? Га, Міську? – питаєсі дідо Василь.

- Я не розумію тебе.

- Та я то так, бавюсі слувами. Длі пучитку бесіди. Чув їм пу тиливізії жи на їден рас наші слува «ніц» та «файно» в Кийові присвоюют.

- Ну і що оце?

- Та як що? Та певно, шо вуни нам з писка наші слова, як зброю з рук, видирают. І си привласьніт! То всьо, Міську, мині сі здає не просто так. А во позабирают всі наші нилабишскі слова субі в слувник українскуї мови - і нам сі ніц ни лиши. Скажут, - А в вас ніц нема!

- Та хто їх знає, що вони там в тому далекому Києві думають?

- А ше, Михалку, як вустатним часом випуцовуют в тиливізурі слово «ідиольогія»! Чув їс? А ше сі ніхто ни хочи ду Листупадового прислухати. Ше сі куричі діти прислухают! Вуни в нас ше ширенгов, пу три, будут в шесті гудині рані всьов диржавов худити у церкви мулитисі!

- А чому по троє і в шостий годині ранку?

- Та їка тубі і твої мамі різниці пу два ци пу штири, в шесьті чи пів семої? Та я то так троха ду сьміху кажу. Міську, шо ни рузумієш чи шо?

- Та то таке, Василю… Ти, краще, оглянься, подивися, як швидко час летить.

- Литит-литит, Михалку, чис. Ше во троха і висна сі зачне, всьо задзилиніє, задзиленитсі.

- Та ж в селі з весною новий робочий сезон – і знову, і вкотре - колгоспник буде в держави наймитувать.

- Ага, вже ми сі надіяли, шу з тими зборами кулгосп сі скінчит. На словах сі давно скінчив, а на ділі – колгосп кулгоспом.

- Ти бачив? Людей було цілий клуб!

- Ну і що? Хіба як багато - то все на добре виходи? Та то тільки тії кумуністи сімдисєт літ брихали, шо кількісь переходи в якісьть. Ну, нє?

- Та так, - спокійно відповів дідо Михайло.

- А дивисі, лютий має лютувати, а як сонци гріє моцно, мині вже душно в ватіку. Гріє ліпши, як моя стара?

- А що ще оце тебе Василю трохи гріє твоя Василина?

-  Страшно, міську гріє мене – гурича, як пекельний пєц!

- А як яка піч – та, що серед зими чи як та, що серед літа?

- Ха-ха-ха, - засьмійовсі з приколки дідо Василь. - А чо ти сі навіть не усміхнув? Бу ти добрес шойно втєв. І то чиста провда – ми вже з свов Василинов грієм в зимі їдне їдного, як літній пєц. А в літі, як той пєц, шу ше сі від зими не вустудив. Бо заки нас нагріє та пугода, заки скинеш з себе той ватяк – то вже літо в хаті. А за три місіці, як копаєш тії бараболі - то часами добра шарга йде пу крижок – як не кажи, а задігатисі треба.

Скрутили си тії свої термоядерні самокрутки. Сховав один цалафанову торбинку з нарізаним вдома на дрібно тютюновим листям. А інший заховав за хулєву наддерту газету, з якої крутили ті димососи. Підпалили си під носами той яд. Тай вугоруд далі:

- Е-ге-гге-кхе! – Закашлався дідо Василь. - Шось ми та трійка не туда пішла. – Кхе-кхе! Аш сльози на вучох пуставали!

- Та не "трійка" треба казати, а "отрута".

- Ай, Міську, не перечсі! Бу трійков троют кулурацких жуків. А їм би дати раз покурити того термітє, шу ми туво курим, тую трутизну – то враз би попадали з тих бараболь.

- Та то таке. Ти мені ліпше скажи знаєш шо? Скажи ми, Васильку, чи ми маємо ще надіятися на наших лєпших, на то ничипанє Нилабиша? Чи може вже всьо пішло котові під хвіст?

- На то нечипанє Нилабишске?! Надіятися тре-е-ба! Бо якшо ми си сами не дамо ради, то Київ нам ради ни дась. І куго би ми ду Київа не вибрали, хто би не був там у Києві – картоплю в селі всьо їдно будем садили ми.

А в цей час: «Тась, тась, тась! Тась-тась» - доноситься з двору діда Висилє. Дзвінкі слова баби Василини. Вона зазиває качки до обіду. «Ква-ква…» - тихо шепляче мовив качур і повів зграю качок за собою. А вони голосненько та швиденько: «Ква-ква-ква-ква. Ква-ква-ква-ква» - подрибутіли до курита.

Чути як піє сусідський півень. Сідлав щойно от ту он білу курку. Весна – ни в календари, али в пулітю. Село – люцкий світ.